RU

Історії | "Я сам собі оголосив внутрішній воєнний стан". Як волонтерство рятує від паніки під час війни

Фото: depositphotos.com
11.03.2022, 16:05

Від початку війни десятки тисяч людей в Україні частково або повністю змінили свої мирні професії. З комунікаційників, редакторів, архітекторів вони стали волонтерами та роблять те, що потрібно саме зараз – сортують гуманітарку, допомагають тим, хто залишився без їжі та ліків.

Liga.net поговорила з трьома людьми, що стали волонтерами. Їхні історії багато в чому схожі. Кожного з них війна застала в ліжку, кожен зі своїх причин вирішив не їхати та бути корисним в рідному місті, кожен мріє про перемогу та мир. Вони розповіли, чому відділяти сухі серветки від вологих зараз важливіше, ніж редагувати тексти, як волонтерство заспокоює нерви та чому те, про що мрієш, важливо робити одразу.

Євген Смертенко, 45 років, батько двох дітей. У мирний час – редактор покерного сайту:

"Я сам собі оголосив внутрішній воєнний стан". Як волонтерство рятує від паніки під час війни

У нас з родиною були великі плани на вихідні 26-27 лютого. В дружини день народження, ми забронювали готель за Києвом. Все було чудово. До 5 ранку 24 лютого. Я люблю поспати і тому початок війни проспав. Коли прокинувся, ми з дружиною почали обдзвонювати рідних та друзів, питати, як хто. 

Другу ніч війни ми провели в укритті. У сусідньому будинку - школа мистецтв, там нова будівля та "п’ятизіркове" укриття. В мирний час там була їдальня. В укритті – багато дорослих, дітей, тварин. Тож ми вирішили, що власні стіни будуть надійніші та спокійніші. Діти з того часу постійно сплять в коридорі. Облаштували там собі халабуду, і їм це дуже подобається. Для них це ніби пригода. Ми з дружиною час від часу до них приєднуємося. Але вже настільки звикли до цих сирен, що сприймаємо спокійно: "О, сирена. Ну пішли".   

Ми залишаємось в Києві. Мене кликали до Ізраїлю, США, Німеччини, Великої Британії. Але дістатися кордонів складно, та й я призовного віку і не хочу нікуди їхати. А як дружина з дітьми поїде сама? В обох нас мами, які також не хочуть залишати Київ. Через усе це ми не поїхали на початку. А зараз є віра чи відчуття, що, попри бої зовсім поряд, у Києві все ж спокійніше, ніж будь-де. Це велике місто, і навіть якщо не буде світла або води в одному районі, то буде в іншому. І люди вже довели, що можуть допомагати один одному і робити прості, але героїчні речі. Я вірю, що у нашому Києві навіть за найгірших умов буде робота і можливість вберегти себе та дітей. 

Хоча, звичайно, ніколи не кажи "ніколи", і я не можу сказати, що ми будемо в Києві до останнього. Просто зараз ми вирішили, що не рипаємося, і будемо робити, що можна, тут.

Я працюю редактором покерного сайту та в перші дні війни працював з дому. Потім побачив пост Гаріка Корогодського, що його "Життєлюб" починає допомагати Ба та Ді на війні, і доєднався до їхнього волонтерського чату "Привіт, сусіде". Схема волонтерства дуже проста: люди пишуть, кому що потрібно та в якому районі живе бабуся чи дідусь, що потребують допомоги. Волонтери, які живуть поруч, беруть ці замовлення та несуть людям старшого віку продукти та ліки. Я теж ходив так в перші дні. Бачив різних Ба та Ді. Вони не евакуювалися зі своїх причин і всі вірять в нашу перемогу, дуже рішучі. Навіть бабусі з інвалідністю, яким складно рухатись, хочуть допомагати, й в їхніх очах – бажання перемоги. Це дуже надихає.

Потім я долучився до волонтерського штабу "Зграя", там дуже багато роботи. Вона не героїчна у порівнянні з тим, що роблять наші ЗСУ та тероборона. Це просто те, чим можна допомогти, – займаємося їжею, амуніцією, ліками. Весь день проводжу там, час спливає швидко.

До нас приїздять люди з передової, ми навантажуємо їх усім, що є. Запам’ятався солдат, що дуже радів йогуртам. Таких моментів багато, і навіть у мене, 45-річного дядька, комок йде до горла.

Коли ти щось робиш, а не сидиш весь день у чотирьох стінах і не скролиш стрічку новин, то не зважаєш на сирени та час. Просто займаєшся роботою, якою в мирний час, напевно, не займався б. Розвантажуєш машини, сортуєш вологі та сухі серветки. Робиш будь-що. І це відволікає від сумних думок. Я оптиміст, тож намагаюся завжди й у всьому шукати позитивні моменти.

Як і всі, я мрію, щоб все це завершилося нашою перемогою. І хто б не правив у майбутньому в Росії, навіть у думках його не було напасти на суверенну країну й нищити в ній пологові будинки, дитячі садочки, житлові квартали. Хочеться, щоб ця війна стала прикладом для всього світу. Ми переможемо у ній, і думаю, що багато внутрішніх питань України вирішаться самі собою. Всі бачать ці відео, де селяни забирають ворожу техніку, де в Херсоні люди виходять на багатотисячні мітинги з голими руками та українськими прапорами. Наша сила – в єдності. Ми віримо в ЗСУ, Україну та перемогу. І робимо для цього все, що можемо – кожен на своєму місці.

Оля Кромченко, 33 роки. В мирний час – керівниця пресслужби "Нового каналу":

"Я сам собі оголосив внутрішній воєнний стан". Як волонтерство рятує від паніки під час війни

Війну я зустріла уві сні. Почула якийсь хлопок, не надала йому значення, перевернулась на інший бік та знову заснула. О шостій ранку друзі, що живуть у моєму під’їзді, подзвонили у двері та сказали, що почалася війна.

Я виявилася більш стресостійкою, ніж думала. Два тижні війни тримаюся з холодною головою. Але дві події сильно розгойдали емоційно. Перша – коли з моїми батьками та сестрою в Запорізькій області три дні не було зв’язку, і я не розуміла, що з ними відбувається. У перший вечір я істерила та зателефонувала їм 70 разів за три години. Потім зрозуміла, що треба заспокоїтися та чекати. Намагалася так і робити, поки зв’язок з рідними не поновився. Вдруге мені стало недобре, коли мої друзі, що живуть поруч, вирішили їхати з Києва. Я не збиралася цього робити та зрозуміла, що залишусь сама. Але потім подумала, що зможу об’єднатися з іншими друзями, й стало легше.

У мене й думки не було поїхати з Києва. Якби я поїхала, моє сумління не було б чистим. Їхати потрібно тим, у кого є діти, хворим та літнім людям. Усі інші можуть допомагати тут. Жінки можуть плести сітки, сортувати гуманітарку. Хоча, якщо ти крутий хакер та робиш щось задля інформаційної безпеки на відстані, нічого не маю проти.

Я сплю на своєму ліжку. За всі ночі війни лише один раз спала в коридорі, але прокинулася із закладеним носом й дуже невиспана. Тому просто відсунула ліжко від вікна. А вікна заклеїла скотчем.

Ще до війни я хотіла вставати зранку раніше, але нічого не виходило. Я вставала о дев’ятій, а тепер прокидаюся о шостій та переживаю всю магію ранку. Раніше день був влаштований так: я прокидалася, снідала, сідала за роботу, а після неї намагалася виходити норму в 11 000 кроків, яку сама собі встановила. Тепер я прокидаюся, снідаю, дві години витрачаю, щоб дістатися місця, де волонтерю, працюю там, потім ще дві години їду додому. В мене більше немає проблеми з тим, щоб пройти норму кроків, я викроковую її в першій половині дня. Вільний час витрачаю на те, щоб обіймати кішку. Можливо, їй це не дуже подобається, але заспокоює мені нерви.

Я ніколи раніше не була волонтеркою. Коли три дні не було зв’язку з родичами, зрозуміла, що мені потрібно чимось зайняти руки, щоб не збожеволіти. Оскільки на роботі є співробітники, що виїхали в безпечні місця та можуть працювати звідти, керівництво дозволило мені зайнятися волонтерством. Частину часу я займаюся цим, частину – основною роботою. Якби не волонтерство, в мене, напевно, вже би дах поїхав – бігати в підвал по 10 разів на день, постійно дивитися новини, весь час переживати та думати, що буде далі. Тепер в мене немає на це часу. Я фізично зайнята роботою і знаю, що приношу користь. Для мене це важливо. А ще – перебуваю у приміщенні, де не чути сирен, і постійно серед людей. Це заспокоює.

Я допомагаю в пункті, куди звозять гуманітарку з усієї країни та Польщі. Все, починаючи від картоплі та закінчуючи памперсами та тонами вареників, які бабулі ліплять у всій країні. Ми з багатьма іншими жінками все це сортуємо та пакуємо. Не те щоб це була якась крута робота, але вона корисна і потрібна: щоб до пологового будинку поїхали коробки з одягом для немовлят, теробороні – консерви, а у дітей завжди були підгузки.

Щодня на волонтерстві я зустрічаю багато неймовірних людей. Одного разу до нас приїздив Андрій Хливнюк з "Бумбоксу". Ще з нами працює дівчина, що евакуювалася з Нової Каховки та одразу пішла допомагати. Є дуже мила бабуся років 75, що приходить разом з донькою та працює на рівні з молодими. А ще вони вдвох ходять околицями та годують котів. Є багато людей, що залишаються на ніч приймати вантажі і все одно переживають, що роблять мало, хоча насправді роблять дуже багато.

По мені дуже б’є те, як змінюється місто. Там, де було рівно, тепер розрито. Де були дороги, тепер великі бетонні куби, їжаки, ланцюги з цвяхами. Всюди військові з автоматами. Але вони мене не лякають. Навпаки, є відчуття захищеності. Але мені дуже шкода міста. Скоро справжня весна, і ми повинні гуляти Києвом та думати, що робити у вихідні, а не де взяти хліб та чи не зрівняє ракета з землею якусь історичну споруду.

Я написала собі список мрій, які здійснюватиму, коли закінчиться війна. Одразу поїду до батьків в Запорізьку область, і ми влаштуємо з ними тусовку. Уявляю весну в Києві з каштанами – як я йду містом у сарафані, хоча ніколи не носила сарафанів, та їм морозиво. Як ми всім Києвом прибираємо його на суботниках. Я буду робити те, що боялась робити раніше. Через війну я зрозуміла, що в мене одне життя, і те, що хочеш, потрібно робити зараз. Тому що інакше можна не зробити ніколи.

Микола Горохов, 36 років. У мирний час – архітектор:

"Я сам собі оголосив внутрішній воєнний стан". Як волонтерство рятує від паніки під час війни

Кілька перших днів війни я не міг в неї повірити, було дуже погано психологічно. Потім зібрався, оголосив собі свій внутрішній воєнний стан та намагаюся бути конструктивним й корисним.

Вночі сплю у себе вдома. Не ходжу до сховища, але ночую в ванній. Це трохи незручно, але разом з тим й екзотично. Можна сприймати це як пригоду.

Я не їду з Києва з багатьох причин. По-перше, тут залишаються мої батьки, яким за 70 років, і вони не хочуть нікуди їхати. По-друге, евакуація в інше місто була б для мене складною чисто технічно, бо в мене двоє великих псів і немає машини. Але головне, мабуть, – це те, що Київ моє рідне місто, і жоден фашистський окупант не змусить мене звідси поїхати.

У перші дні війни я хотів піти у військкомат, але щоб піти служити, потрібно було десь прилаштувати собак, і такого місця не знайшлося. До того ж я не вмію стріляти, і не думаю, що зараз в когось є час мене вчити. Тому для мене знайшлася інша справа. Я долучився до волонтерського чату "Привіт, сусіде" від фонду "Життєлюб" – там з’являються запити на допомогу від Ба та Ді. Волонтери, що живуть поруч, беруть ці запити, купують продукти та ліки й відносять їх. Цілими днями я слідкую за чатом, беру замовлення, стою в чергах в магазини та аптеки. Багато ходжу пішки – ніколи в житті стільки не ходив. Мабуть, це корисно для здоров’я.

Люди, до яких я приходжу, викликають безмежне співчуття. Їм потрібна допомога навіть у мирний час. А зараз, коли війна, всім взагалі не до них, і вони залишаються наодинці зі своїми проблемами. Кожному з них зараз дуже погано. Мабуть, набагато гірше, ніж тим, хто молодше, в кого немає проблем зі здоров’ям, та хто може сам себе забезпечити. Це сильно мене вражає та породжує в мені чергову хвилю люті та ненависті до ворога, який приніс цю біду в нашу країну.  

Волонтерство рятує мій психологічний стан. Кожен з нас зараз знаходиться на своїй війні та має робити щось конкретне. Тоді стає легше – від відчуття виконаної роботи та конкретних результатів. Найкращий спосіб зійти з глузду зараз – це сидіти і днями скролити новини. А коли робиш щось корисне та бачиш результат і людей, яким допомагаєш, це надає впевненості в собі і в тому, що ми, як країна та як суспільство, зможемо все, та якнайшвидше переможемо ворога.

Я кожен день ходжу містом та бачу, що воно перейшло на воєнний стан, готується до облоги та до того, щоб давати відсіч ворогу. Це виглядає трохи сюрреалістично, адже реальність стала схожою на фільми про Другу світову. Від цього люті й ненависті до ворога в мені стає ще більше.

Глобально я мрію про те саме, про що й десятки мільйонів інших українців – про перемогу та кінець путінізму як політичної системи, яка загрожує Україні та всьому світу. А ще як архітектор хочу докластися до післявоєнного відновлення країни. В нас буде дуже багато роботи, і мені здається, що це буде гарний шанс відбудувати країну ще кращою, ніж вона була до війни. Але, звісно, спочатку треба перемогти.

 

"Я сам собі оголосив внутрішній воєнний стан". Як волонтерство рятує від паніки під час війни

специальный корреспондент LIGA.net
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.
Вакансії
Більше вакансій
Дизайнер
Киев Ligamedia
Розмістити вакансію

Коментарі

Останні новини