Що буде, якщо ми програємо – відповідь Заходу
Томас Фрідман, тричі лауреат Пулітцерівської премії, тобто світило журналістики, за поглядами один із "лідерів думок" в таборі демократів. Читаючи його статтю у Нью-Йорк Таймс, можемо уявити, що читаємо думки Саллівана, Кірбі чи Байдена. Головне сформульоване дослівно: "Якщо він (Путін) переможе, російський народ програє. Але якщо він програє, а його наступником стане безлад, програє весь світ".
Висновок очевидний – звісно ж, хай краще програє "російський народ" (про наш народ загалом немає згадки), аніж "весь світ". Тобто перемога пу та збереження його режиму подається як менше зло, а альтернатива малюється винятково як хаос із купою нових неконтрольованих режимів зі шматками ядерного арсеналу в руках у кожного з численних пригожиних та кадирових.
Саме цей страх визначає межі, до яких нас готові підтримувати у Білому Домі, і здається, ми вже в цю межу вперлись. Саме це найкраще пояснює всі ті повороти у "недодопомозі" нам, які можуть здатись нам дивними, нелогічними та непослідовними. Насправді це якраз дуже послідовна політика, хоч водночас і аморальна, і недалекоглядна. І частиною цієї ж політики є хор журналістів та гарвардських "ікспєрдів", які "висловлюють розчарування" темпами нашого наступу.
Суть цієї політики проста: не дати перемоги пу – так, дати нам перемогти рашку – ніт, бо ж "програє весь світ". І, здається, жодні наші продумані раціональні аргументи не здатні пробити цей страх, адже ірраціональні страхи належать до найсильніших людських мотивацій.
Ми можемо скільки завгодно апелювати до цінностей, але це вже було, і не дало результату. Можемо пояснювати, що насправді така позиція не мудра, що це не "прагматичний розрахунок", а лише небажання лінивих та ситих боягузів покинути зону комфорту. І що з зони комфорту їм вийти все одно доведеться, раніше чи пізніше, і що саме в прагматичних інтересах Штатів прискорити нашу незаперечну, переконливу перемогу, та вже наперед готуватись брати під контроль процеси за неминучих пертурбацій на росії. Але ми все це вже говорили, але вперлись у неготовність це чути.
Певно, час малювати союзникам картинки можливого майбутнього, на фоні яких умовна пригожинська рашка виглядатиме не найгіршим варіантом.
Варто пояснити нашому другові Борелю (друг без лапок, він реально робить все можливе), що він не зовсім правий, коли каже що без постачань західної зброї ми "за кілька днів програємо війну, та перетворимось на нову Білорусь". Так, програємо, але не за дні, а за довгі місяці. За ці місяці загинуть сотні тисяч, а ще мільйонів 15-20 поповнять табори біженців у Європі. А потому ми станемо не "другою Білоруссю", а "другим Афганістаном", де прямо біля кордону ЄС роками та навіть десятиліттями не стихатиме кривава партизанська війна, з усіма "зручностями" для сусідів.
Варто передати нашому ворогові Орбану, що якщо його зусилля допомогти перемозі росії раптом таки виявляться успішними, і ми відповідно до його прогнозу програємо війну, то останнім наказом нашій мільйонній армії, загартованій у боях із другою армією світу, буде відступити до нейтральних країн Європи з усією зброєю та технікою, і там інтернуватись. І що маршрут цього відступу пролягатиме не через ті країни, які нам допомагали, а лише через Угорщину.
А ще дорогою ця армія матиме завдання забезпечити гуманітарний коридор для виїзду мільйонів цивільних біженців, так само через Угорщину. Зрештою, чи не мадярам знати, як це виглядає – тисячокілометровий збройний марш через чужі "вимушено гостинні" землі у пошуках "обітованої землі". Історія інколи робить парадоксальні кульбіти, і їм варто про це замислитись.
Варто пояснити всім цим гарвардсько-пулітцерівським "ікспєрдам", що примушена до "недоперемоги" та перемир’я Україна, частина якої залишиться під окупацією, звісно ж не зможе стати частиною НАТО та ЄС, в неї ніхто не інвестуватиме тощо – і що ми зробимо це не лише своєю трагедією, але і їхнім сильним головним болем.
Ця недобита та покинута напризволяще країна попри злидні вкладатиме всі ресурси у війну, зокрема кістьми ляже, щоб зробити собі ядерну зброю, і має дуже великі шанси на успіх. Ну а якщо ЦРУ таки вдасться цьому запобігти, то вже що-що, а так звану брудну бомбу у нас клепатимуть чи не в кожному підвалі, і з цим точно ніхто ніц не поробить. Боротися зі злиднями за відсутності репарацій та інвестицій доведеться так само будь-якими методами, зокрема стати одним зі світових хабів з торгівлі нелегальною зброєю, іншими товарами небажаними у "культурних" країнах, пралкою для відмивання тіньових коштів тощо.
То може тоді Білому Дому простіше віддати нас на поталу росії, аніж мати проблеми з такою скаліченою ПТСРною країною? Теж ні, бо країни може не бути, але українців занадто багато, щоб їх всіх фізично знищили росіяни.
Діти загиблих бійців виростуть біженцями у сиротинцях Європи й плекатимуть ненависть не лише до окупантів, але і до тих, хто нас зрадив у вирішальний час. І оскільки дістати москву їм буде важкувато, злість каналізується у помсту тим, до кого можна дотягнутися, – західним політикам, які свого часу доклали зусиль до нашої поразки.
Усі ці та подібні жахливі картинки мають стати перед очима фрідманів, салліванів та байденів, та стати для них більш реальними нічними жахами, аніж дуже абстрактний "безлад на росії". І привести їх до розуміння того, що єдиний спосіб уникнути всіх цих кошмарів, – це переможна Україна, яка з допомогою Заходу вщент розбила російські війська, звільнила всі території, вступила до НАТО та ЄС – і у відповідь має надалі бути чемною, контрольованою, дотримувати правил "клубу" та погоджувати свої дії з союзниками та інвесторами.
