Мобілізуватися як ніколи – зараз завдання номер один
Давно в мене не було таких суперечливих вражень після адвокаційної поїздки за кордон.
Цього разу це була подорож до Вашингтона та Нью-Йорка. Зустрічі з конгресменами та сенаторами, їхніми стаферами, Держдепартаментом, Пентагоном, громадськими організаціями, посольствами країн-партнерів.
Після всього почутого відчуття таке, що нам, українцям, треба вдома мати серйозну дорослу розмову. Увага до України зменшується, і вікно можливостей закривається. Ми ще не отримали достатньої кількості зброї для звільнення територій і вже втратили дуже багато людей. Ми відволікаємось на другорядні речі в той час, коли ворог переконує увесь світ, що пора схиляти нас до переговорів і здачі частини країни. За півтора року повномасштабної війни мені вперше здається, що внутрішньо ми не до кінця розуміємо, яке скрутне становище на нас може чекати, якщо ми не мобілізуємось максимально.
Ми ПОВНІСТЮ залежимо від зброї партнерів. І зараз ми ризикуємо тим, що нам не буде КИМ воювати, бо потрібну зброю ми можемо або не отримати, або отримати тоді, коли закінчаться людські сили для цього.
Ми не можемо закривати людьми ті місця, які можна закривати сучасними технологіями. Нам вкрай важливо не звикати до того, що усі даватимуть зброю. Це оманливе відчуття. Для багатьох партнерів ми поступово перетворюємося на Сирію – нескінченний конфлікт, який поглинув безліч ресурсів.
"Це не наша війна, це європейська війна. Нам головне, щоб це якомога швидше закінчилось, і ми могли отримати своє продовольство". "Так, ви хочете миру, але цей мир не має бути досягнутий військовим шляхом" – це приклади, того що ми почули від деяких дуже потужних країн Глобального Півдня. Не вдаватись в емоції, слухаючи подібне, дуже складно. Це так ніби заперечують твоє право на самозахист.
Росіяни ж дуже сфокусовані на боротьбі зараз. І військово, і дипломатично, і економічно. Розрахунок – витримати контрнаступ і ближче до осені-зими схиляти нас через партнерів до мирних переговорів.
Отже, коротко і лише про те, що можна озвучувати відкрито:
- Україна знову стане політичною картою, яку розігруватимуть на виборах США. Наші противники-трампісти серед республіканців та ліві серед демократів просування питання зменшення підтримки України. Їхні основні аргументи: ізоляціонізм, найбільша загроза – Китай, а не Росія і "та у вас корупція, вам не можна довіряти гроші". Росіяни, звісно, усіляко підтримують ці тези інформаційно.
- F16 – дуже дороге задоволення, за яке хтось має заплатити. Їх нам дадуть, але дуже важливо наголошувати, аби дали якомога швидше. Ідеально – вже цього вересня. Серед численних аргументів "проти" ми почули від республіканців, наближених до Трампа: "Чому ми вам маємо давати F16, якщо Тайвань вже заплатив за них і має отримати їх перший. Якщо завтра Китай нападе на Тайвань, їм не буде чим захищатись, бо ми все віддали Україні".
- НАТО цьогоріч зайняте приєднанням Швеції та Фінляндії. На саміт у Вільнюсі в липні краще не мати завищених очікувань. Натомість нам треба серйозно думати про гарантії для України від західних союзників і як забезпечити, щоб ці гарантії не стали Будапештським меморандумом. Як зробити так, аби був чіткий протокол виконання цих зобов’язань у випадку нападу на Україну. Це може передбачати зміну законодавства, проте добитись цього буде непросто.
- Страх ядерної війни залишається. Після підриву дамби він посилився. Аргументи, що Росія не наважиться, часто сприймаються як фаталізм та інфантильність.
- Нам часто говорили про шкоду паплюження іміджу ООН як інституції українцями. "Критикуйте окремі місії, окремих представників, але не інституцію, яка надає як дипломатичну, так і гуманітарну підтримку Україні". Ніхто не знає як реформувати ООН і забрати право вето у країни-засновновниці, що порушила Статут ООН, але резолюції – це важливий індикатор підтримки України.
- Усі хочуть швидких блискавичних історій успіху. Контрнаступ вимагає терпіння. Деякі вже вирішили, що він не виправдовує очікувань. І це може бути ще одним аргументом, що час сідати й домовлятись. Це ми розуміємо, що Росія лише хоче чергового Мінська, аби заспокоїти партнерів, зняти санкції, зменшити підтримку Україні й продовжувати нас вбивати, але інші так це не бачать.
- Серед країн Глобального Півдня часто звучить теза, що Україна забирає усі ресурси на свій конфлікт, в той час, коли у світі є інші. Не варто так фокусуватись на Україні – кажуть вони. Зрозуміло, що ця думка підігрівається російською пропагандою.
- Українцям треба навчитись бути вдячними. Ми не раз почули про те, що українці – як від держави, так від громадянського суспільства – приїжджають і з претензійним виглядом вимагають нового озброєння. Істерики та ультиматуми не працюють. Тези про те, що "ми там вмираємо за вас", вже теж не сприймаються.
- Фоточки з нічних клубів і курортів сильно не допомагають пояснити нашим партнерам, що нам конче потрібна їхня зброя, за яку мають заплатити їхні платники податків. Це все видно і це багатьох обурює.
- Російські ліберали не сплять. Борються вони переважно за образ хороших рускіх і зняття санкцій проти російських олігархів. З позитивного – вони усі посварені один з одним і єднання або компроміс – навіть не на горизонті.
Ще недавно ми порівнювали західних партнерів з героями фільму "Don’t look up". Мовляв, світ котиться в прірву, а вони не розуміють рівень загрози, яку представляє Росія. Так от зараз мені вперше здається, що ми самі перетворились на цих людей: ми часто зосереджені на внутрішніх чварах, не розуміючи, що картинка навколо нас змінюється дуже швидко.
Якщо ми вже не мобілізуємо усі сили на знищення ворога, за рік-півтора нам буде значно важче це зробити. Ми були супергероєм з початку повномасштабної агресії. Коли битва затягується і супергерой не показує разючих подвигів, глядач перемикається. Це дуже цинічна правда, яку треба прийняти й змусити себе зосередитись винятково на боротьбі. Так, ми вбиватимемо ворога незалежно від того, хто що каже і думає, але краще робити це зі зброєю і мінімальними людськими втратами.
