Забагато смерті та горя. Але ми не маємо права бути слабкими
Забагато смерті та горя, щоб комусь залишитися звичайною людиною і просто жити далі. Занадто багато навіть для тих, хто не на фронті й не в госпіталях, хто не волонтерить і бачить навіть малу частку війни.
Жодні "психологічні практики" тут не допоможуть, немає захисту від лавини смерті, яка щодня стукає в усі вікна та двері. Крім одного. Заплатити за це і своїм життям. Ні, не втрачаючи його, а присвятивши його тому, щоб після перемоги, яка дістається страшною ціною, війна і біда більше не мали жодного шансу.
Ми не маємо права бути слабкими. Ми не маємо права бути залежними. Ми не маємо права жити, як раніше. Адже війна, сама її можливість, те, як вона дозрівала і в якому стані вона нас застала – це остання крапка в довгому ланцюжку помилок і навмисних дій або злочинної бездіяльності "сильних світу цього". Своїх та чужих.
Цьому не можна давати більше жодного шансу. Свою долю не можна довіряти нікому. Премудрі "сильні світу" виявилися картонними декораціями, а тупе зло й агресія отримали багато простору й часу, щоб діяти безкарно.
Ті покоління, які проживають цей час, – ми просто зобов'язані змінити історію. Своєї країни і більше. Це обов'язок перед загиблими зараз і раніше, обов'язок перед минулим і майбутнім.
Інакше життя тих, хто вижив, перетворяться просто на згусток темряви. І неоплачений борг висітиме на душах вічним каменем.
