Повінь тепла за 2000 км від дому: як я знайшла "своїх" у самому серці Європи

Брюссель – дивне місто. На перший погляд, він здається одним велетенським залом очікування або нескінченною кулуарною перервою. Тут усі підкреслено ділові. Усі кудись поспішають із портфелями й усвідомлюють, що так чи інакше дотичні до вирішення долі континенту. На вулицях така концентрація білих комірців, що здається, ніби в місті діє негласний дрескод: якщо ти без бейджа на шиї чи лацкані піджака, ти – аномалія.

Коли стоїш у черзі в супермаркеті за багетом або їдеш у вагоні першої лінії метро у напрямку "Шумана", ти навіть не здогадуєшся, скільки "звичайних громадян" навколо насправді пишуть закони, за якими житиме пів світу, або ведуть таємні переговори. Це місто-декорація, де під сірим бельгійським небом щодня розігрується велика геополітика.

Але в тому й полягав мій головний страх: серед цієї концентрації впливу та статусів дуже легко відчути себе лише "функцією" або маленьким гвинтиком, чиї переживання нікого не обходять. Брюссельська ввічливість часто нагадує пластикову упаковку – вона ідеальна, але не гріє. Я боялася, що за фасадом цих напрасованих костюмів немає нічого, крім правил і регламентів.