Стоит ли переносить в Иерусалим посольство Украины в Израиле
19 серпня відбувся перший за 20 років візит прем’єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу до України. Крім цього, лідер Держави Ізраїль став першим зі світових лідерів, який відвідав Україну Володимира Зеленського. Для Нетаньягу було дуже важливо прилетіти в Україну саме зараз: візит мав переконати україно- та російськомовних виборців голосувати за прем’єрську партію “Лікуд” на других позачергових виборах у вересні, які були проголошені після нездатності сформувати коаліції через суперечності я з політсилою “Наш дім Ізраїль”, електоральним ядром якої є вихідці з колишнього Радянського Союзу. Ба більше, саме зараз Ізраїль та Україна є єдиними двома країнами, у яких одночасно прем’єр-міністр та президент мають єврейське походження.
Короткий одноденний візит можна назвати цілком успішним: були обговорені такі важливі питання як ратифікація Кнесетом угоди про Зону вільної торгівлі, затримки та відмови у перетині кордону українцям в Ізраїлі, визнання Голодомору геноцидом, співпраця у галузі оборони. Щоправда, найважливіша річ залишилися за лаштунками зустрічі: не підіймалося питання щодо визнання Україною Єрусалиму столицею Держави Ізраїлю. Хоча Нетаньягу запросив Зеленського відвідати “столицю Ізраїль” та у відео, у якому прем’єр пояснював інцидент пов’язаний з викинутим хлібом своєю дружиною, згадувалося про “представництво України в Єрусалимі”, офіційно питання не підіймалось.
То ж чому Україні не потрібно переносити посольство з Тель-Авіва в Єрусалим? Україна й зараз займає неупереджену та правильну, з точки зору міжнародного права, позицію щодо Держави Ізраїль та Палестинської Держави. Ще в 1988 УРСР визнала Палестину, але, щоправда, в 2012 році Київ не голосував при наданні останні статусу спостерігача при ООН. У 2016 році Україна через голосування у РБ ООН про визнання ізраїльських поселень на Західному березі річки Йордан такими, що суперечать міжнародному праву та принципу “дві держави, два народи”, наштовхнулася на гнів Ізраїлю: Нетаньягу скасував візит до Києва та пригрозив відкликати посла.
Незважаючи на це, Україні точно треба продовжувати керуватися здоровим глуздом, міжнародним правом та політичними реаліями. У політичній площині, перенесення посольства з Тель-Авіва до Єрусалима та доповнення до списку США та Гондурасу, точно не можна назвати зваженим зовнішньополітичним кроком. Рішення США мотивувалося бажанням Дональда Трампа посилити свій тандем з Беньяміном Нетаньягу та допомогти прем’єру отримати електоральні бали на квітневих парламентських виборах. Зміна місцеперебування дипломатичного представництва чудово вписується у проізраїльську та антиіранську політику чинного американського Президента США на Близькому Сході.
Україна ж не виступає своєрідним гравцем у цьому регіоні, якраз навпаки відсутність сталої концепції чи стратегії щодо взаємодії з країнами MENA виливається у інциденти типу українських літаків в Лівії. Цей крок одразу ж погіршить відносини з усіма арабськими державами, більшість з яких де-юре не визнають Державу Ізраїлю та політику Тель-Авіва щодо Палестини.
Також дана поведінка ніяк не допоможе вибудувати кращі відносини з США чи з країнами Заходу: Трамп звісно може назвати Зеленського знову “хорошим хлопцем” та своїм другом, але не можна бути впевненим, що Дональд не програє вибори у 2020 році. З іншого боку, таке рішення України завдасть “удару під дих” проукраїнській повістці дня Джо Байдена головного претендента у кандидати від Демократичної політики, яка постійно критикує близькосхідні авантюри Трампа. Інші ж лідери великої Сімки неодноразово висловлювалися про підтримку концепції “дві держави, два народи”.
З правової точки зору, м’яч не на боці Ізраїлю у питанні визнання Єрусалиму столицею. Згідно з планом ООН по розділу Палестини 1947 року, який був прийнятий резолюцією №181 Ради Безпеки ООН, Єрусалим повинен був отримати статус “міжнародного міста”. 14 травня 1948 Ізраїль проголосив незалежність. Після цього почалася ізраїльсько-арабська війна 1948-1949 років у результаті якої, Ізраїль приєднав Східний Єрусалим та частину відведених для Палестини територій, решта з яких тимчасово знаходилися від владою Йорданії та Єгипту. Незважаючи на те, що резолюція не була визнана більшістю арабських держав, вона – це єдиний міжнародно-правовий документ з зафіксованою територією двох держав. Після шестиденної арабо-ізраїльської війни 1967 року, Тель-Авів окупував Західний Єрусалим, Сектор Гази, Синайський пів острів та Голанські висоти. 22 листопада 1967 року Радбез ООН прийняв резолюцію №242 вимагаючи “вивід ізраїльських збройних сил з територій, окупованих під час нещодавнього конфлікту”.
У 1973 після невдалої спроби Сирії та Єгипту відвоювати втрачені території Радбез ООН прийняв резолюцією №338 у якій знову ж таки закликав до миру та до дотримання резолюції №242.
Хиткий мир між двома сторонами було закріплено угодами в Осло 1993 року, які буди підписані після першої інтифади 1991-1994 року, тобто збройної боротьби палестинців на окупованих ізраїльських землях. Угоди в Осло задекларували створення ПНА (Палестинської національної автономії), яка мала контролювати землі Західного берегу річки Йордан та Сектор Гази.
Ізраїль ж визнав ще у 1980 році Єрусалим як столицю своєї держави. 21 грудня 2017 року Генасамблея ООН прийняла резолюцію, у якій закликає держави не визнавати Єрусалим столицею Ізраїлю.
Що ж це означає для України? З 2014 року Київ є основним бенефіціаром чинної системи міжнародного права, саме тому ігнорувати норми МП та резолюції Генасамблеї та Радбезу ООН точно не збігається з українськими національними інтересами. Більш того, у 1979 після підписання Кемп-Девідських угод між Єгиптом та Ізраїлем, Тель-Авів передав Каїру окупований Синайський півострів, але аналогічних дій не було прийнято стосовно окупованих у Сирії Голанських висот. Саме тому, визнання Єрусалим столицею Ізраїлю та ігнорування України порушень міжнародного права у свою чергу дискредитують всю риторику на міжнародній арені щодо анексії Криму та агресії Росії на Донбасі.
