Чернобыль и независимость Украины: как техногенная катастрофа подорвала СССР

Чернобыль и независимость Украины: как техногенная катастрофа подорвала СССР - Фото
Книга "Чернобыль. История ядерной катастрофы" (коллаж LIGA.net)
22.08.2019, 18:30

В Украине выходит книга историка Сергея Плохия "Чернобыль...". LIGA.net публикует отрывок, рассказывающий о политических последствиях катастрофы (укр)


Глава 19. Ядерний спротив 

Михайло Горбачов уперше відвідав Чорнобильську атомну станцію 23 лютого 1989 року, майже через три роки після катастрофи. Він ніколи не пояснював, чому йому для цього знадобилося стільки часу. Під час його першого й останнього візиту до Чорнобиля радянського лідера супроводжував його дружина Раїса. На фотографіях, опублікованих у радянських газетах, Горбачов і "перша леді", одягнені в білі халати, спілкуються  з керівниками ЧАЕС та партійними і урядовими чиновниками (також в білих халатах) в одному з реакторних відділень сумнозвісної станції.

"Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи" директора Гарвардського українського наукового інституту Сергія Плохія - отримала нагороду найпрестижнішої британської літературної премії Baillie Gifford Prize в галузі документалістики. Цю книгу в Україні випускає у вересні видавництво Фоліо.

Станом на лютий 1989 року електроенергію виробляли три з чотирьох енергоблоків Чорнобильської АЕС, але проблеми, спричинені вибухом, далеко не вичерпалися. У грудні 1988 року КДБ повідомило партійним чиновникам у Києві про низку клопотів із четвертим енергоблоком, а також із саркофагом, яким його накрили, а також зі спробами його дезактивації. Учені й інженери тоді ще не знали, скільки саме радіоактивного палива залишається в ушкодженому реакторі та в якому стані він перебуває. Вони не змогли детальніше це дослідити через обладнання, яке було не здатне витримати рівень радіоактивності понад 200 рентгенів на годину. Цивільні та військові бригади працювали цілодобово, видаляючи забруднений ґрунт і закопуючи в землю радіоактивні предмети. Але й вони використовували невідповідне обладнання, виконуючи значну частина робіт за допомогою примітивних машин, загрожуючи здоров’ю присутніх робітників і військових та уповільнюючи весь процес. Бульдозери, що видаляли забруднений ґрунт, часто змішували його з "чистим", продовжуючи забруднювати територію і поширювати радіацію, замість того, щоб нейтралізувати її вплив.

Постійно виникали проблеми зі самим саркофагом. Укриття над пошкодженим реактором було частково збудоване на стінах старого блоку, що уціліли після вибуху. Тоді це вважалося геніальним архітектурним рішенням, оскільки рятувало життя і здоров’я будівельників, але тепер виявилися всі ознаки і недоліки радянського підходу "швидкого реагування". Фундамент блоку реактора, який не передбачав додаткових навантажень, повільно осідав у землю під вагою нової бетонної конструкції над ним. Заливання бетону на підступах до саркофагу з метою нейтралізації впливу радіоактивного ґрунту, а також будівництво підземної бетонної платформи, яка мала б запобігти забрудненню ґрунтових вод басейну Дніпра, вплинули на потік ґрунтових вод під  четвертим енергоблоком, тим самим неґативно вплинувши на стійкість основи саркофагу.

Михайло Горбачов уже не мав можливості виправляти недоліки діючих електростанцій за рахунок залучення додаткових коштів, адже економіка Радянського Союзу перебувала у стані вільного падіння, зумовленого зниженням цін на нафту — основний фактор твердовалютних надходжень до держбюджету — на світовому ринку. Надії на поліпшення економічних показників Горбачов пов’язував з ринковими реформами. У травні 1988 року, за дев’ять місяців до візиту на Чорнобильську АЕС, йому вдалося добитися ухвалення Верховною Радою СРСР закону "Про кооперацію в СРСР" — колективні підприємства в промисловому секторі та сфері послуг, — який порушив державну монополію на економічну діяльність в міських районах і дав зелене світло малому підприємництву. Але цих змін було недостатньо. Часткові реформи не змогли пожвавити економіку, яка завжди страждала від дефіциту продовольчих товарів  і предметів першої необхідності, а тепер узагалі пасла задніх, залишивши полиці радянських крамниць наполовину порожніми. Монстр радянської економіки демонстрував усе менше життєвих ознак.

У дусі лідерів Празької весни 1968 року, коли чеські комуністи намагалися створити комунізм із "людським обличчям", Горбачов  вважав, що економічна реформа неможлива без певної форми демократизації. Те, що він бачив навколо себе, здавалося, підтверджувало його думку про те, що обидва аспекти реформи взаємозалежні. Його "перебудова" підірвала державну монополію на право власності, відтак самі економічні основи радянського соціалізму; тому комуністичний лідер наштовхувався на суворий опір із боку старих партійних та управлінських кадрів. Горбачов відповідав лише активізацією своїх реформаторських ініціатив, кидаючи виклик монопольній владі партійних еліт та інтегруючи в політичну систему елементи виборної демократії в існуючу політичну систему, яка збереглася ще зі сталінських часів. Цими заходами він сподівався перемогти своїх консервативних опонентів, водночас мобілізуючи своїх ліберальних прихильників. Комуністичний лідер надав громадянам певну політичну свободу, яка мала компенсувати порожні полиці й економічні труднощі.

Наступного дня після візиту до Чорнобиля, 24 лютого 1989-го, Горбачов зустрівся в Києві з українськими письменниками, котрі прагнули започаткувати те, що тоді називалося "Народним рухом за перебудову", організацією, яка згодом стане відомою як "Народний рух" або просто "Рух". Літератори хотіли допомогти лідерові країни в його економічних і політичних реформах і шукали його допомоги натомість. На засіданні був присутній Володимир Щербицький, перший секретар ЦК КПУ і протеже покійного радянського лідера Леоніда Брежнєва. Та між Горбачовим і Щербицьким, котрий був одним із небагатьох консерваторів, що залишилися в Політбюро, не було порозуміння. Сварка з приводу параду 1 травня 1986 року в Києві, коли Горбачов змусив Щербицького провести масову демонстрацію, незважаючи на підвищений рівень радіації, була лише однією з багатьох причин напружених взаємин між ними. Володимир Щербицький не вірив ні в реформи Горбачова, ні  в його управління ними. Переконаний, що Горбачов штовхає державу в безодню, Щербицький одного разу навіть сказав своїм помічникам:  "Який дурень вигадав слово ""перебудова""?"

Щербицький використовував усі наявні в нього ресурси, у тому числі місцеві партійні організації та КДБ, аби запобігти формуванню "Руху". Українські письменники покладали на візит Горбачова свої останні надії. Олесь Гончар, найвідоміший тоді письменник України, на зустрічі  з Горбачовим назвав організовану Щербицьким кампанію проти "Руху" "переслідуванням". Горбачов не переривав виступу Гончара, дозволяючи тому висказувати розчарування діями партійного лідера УРСР і вдаючи водночас, ніби про складне становище "Руху" йому нічого не відомо.  Принаймні таке враження Іван Драч, який був присутній на аудієнції з генсеком, виніс із цієї зустрічі, все ж вважаючи її успішною. "[Горбачов] хотів почути нашу думку. Це підхід справжнього лідера, який не покладається лише на сторонні оцінки", — сказав Драч одному зі своїх знайомих, котрий виявився інформатором КДБ. "Тепер сподіваємося, що гоніння "Руху" припиняться". 

КДБ донесло ці слова Драча до вух Щербицького. Подейкували, що після зустрічі з Горбачовим Щербицький наказав ЗМІ припинити їхню кампанію цькування "Руху". Хоча опір партійного апарату в Україні  "Рухові" тривав, показове його переслідування після візиту Горбачова вщухло, що дозволило засновникам "Руху" розпочати підготовку до свого першого з’їзду. Він відбувся у вересні 1989 року. За кілька тижнів до його початку Горбачов змусив Щербицького піти у відставку. Українська РСР стояла на порозі нової ери, яка фактично визначить долю Чорнобильської АЕС і зони відчуження навколо станції.

За кілька днів до зустрічі письменників із Горбачовим 16 лютого 1989 року, програму "Руху" опублікувала "Літературна Україна", орган Спілки письменників України. Вона була затверджена з деякими змінами на установчому з’їзді у вересні. Програма містила великий блок екологічних питань, де особлива увага приділялася Чорнобильській катастрофі та її наслідкам. Поряд із екологічним, розглядалося й питання соціальної справедливості, що воно передувало розділам із питань національності, культури і мови, які були важливими для письменників.

Програма "Руху" передбачала закриття Чорнобильської АЕС і всіх інших реакторів РБМК в Україні; зупинку будівництва нових атомних електростанцій в Україні, незалежно від типу реактора, який там планували використовувати; медичні огляди для всього населення Києва й інших регіонів, сусідніх із Чорнобильською електростанцією; та реабілітаційні заходи для тих, хто постраждав від цієї катастрофи.

Програма "Руху" була опублікована саме в час, коли в Радянському Союзі відбулися перші після революції 1917 року частково вільні вибори. Для прискорення реформ радянської політичної системи Горбачов вирішив створити нову інституцію — З’їзд народних депутатів, "суперпарламент" із 2 250 представників.

Третину депутатів обирала партія, а дві третини — виборці. Вибори були призначені на кінець березня і на початок квітня 1989-го, з’їзд мав розпочати роботу в травні. Ці вибори перетворилися на протистояння між призначеними Комуністичною партією і представниками нових демократичних рухів, які ставилися до екологічних проблем так само серйозно, як і до політичних та економічних, швидко нівелюючи радянську систему, що вже занепадала.

По всьому Радянському Союзу лідери пробудженого громадянського суспільства хоча й зазнавали клопотів, пов’язаних із економічними труднощами, але заохочені політичними реформами Горбачова переходили до екологічної активності. Незабаром ці дії набули рис екологічного націоналізму, політичного руху, лідери якого пов’язували розв’язання проблем охорони навколишнього середовища з етнічними національними програмами, представляючи свої республіки головними жертвами екологічної політики центру. АЕС були зображені втіленням московського екологічного імперіалізму. У Литві суперечки точилися навколо Ігналінської АЕС, на якій були встановлені реактори такого ж типу, як у Чорнобилі.  У вересні 1988 року "Саюдіс", литовський народний фронт, який слугував однією з моделей для створення українського "Руху", мобілізував близько 20 000 людей, щоб створити "живе кільце" з людей навколо ігналінської станції. АЕС сприймали не лише як екологічну, а й культурну загрозу литовській нації: подібно, як і на Чорнобильській станції, там також працювали переважно росіяни та представники чужинських народів. У грудні 1988-го землетрус спричинив масові протести у Вірменії, які призвели до закриття Мецаморської АЕС, збудованої  в районі високої сейсмічності лише за 36 кілометрів від столиці республіки Єреван.

В Україні "Рух" став найбільшою з кількох нових організацій, які вимагали закрити Чорнобильську електростанцію і попіклуватися про жертв катастрофи. Український письменник та екологічний активіст Юрій Щербак, котрий був серед перших фундаторів "Руху", продовжував очолювати свою асоціацію "Зелений світ". У квітні 1989 року вона опублікувала власну програму, зосереджену на проблемах, пов’язаних із Чорнобилем. Щербак балотувався в народні депутати в рідному Києві. Учений і письменник, котрий ніколи не був членом Комуністичної партії, зіткнувся з гострою конкуренцією з боку партійних опонентів, котрі звинуватили Щербака у тому, що він, мовляв, український буржуазний націоналіст і сіоніст. Якщо цього виявлялося недостатньо, вони стверджували, що його дружина — полька. Але Щербака, котрий стійко тримався своєї екологічної платформи, обрали 57 відсотків виборців — безумовний успіх у виборчому окрузі зі шістьма кандидатами.

Наприкінці травня 1989 року, коли Юрій Щербак поїхав до Москви, щоб узяти участь у першій сесії З’їзду народних депутатів, він аж ніяк не був єдиним депутатом новоствореного "суперпарламенту", котрий ставив екологічні проблеми на перше місце свого порядку денного. Із 2 250 депутатів близько 40 репрезентували екологічні організації різного штибу, і принаймні 300 додали екологічні проблеми до своїх програм.

Але був один депутат, котрий дуже виділявся в невеликій, але активній групі "зелених" у першому частково вільно обраному радянському парламенті. Її звали Алла Ярошинська. Молода журналістка, обрана від Житомирської області України, що в безпосередній близькості до Чорнобильської зони відчуження, стала новим обличчям руху, який вимагав оприлюднити всю правду про Чорнобильську катастрофу та її наслідки. Вона працювала за програмою, зосередженою на долі одного з тих регіонів, що постраждав від радіаційних опадів найбільше, села Народичі, що менш ніж за 80 кілометрів на захід від Чорнобильської АЕС. "Обов’язково оприлюднити наслідки радіоактивного забруднення в районі села Народичі, до цього ретельно прихованого від людей",  — було зазначено у виборчій програмі Ярошинської. Опинившись у Москві, вона зробила все для того, щоб увесь Радянський Союз почув про трагедію Наро­дичів і збагнув довготермінові наслідки Чорнобильської  катастрофи.

Ярошинська була не з лякливих. Уродженка Житомира, міста, яке налічує близько 250 000 людей ілежить за 140 кілометрів на захід від Києва, вона закінчила факультет журналістики в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на початку 1970-х років, коли КДБ знищувало в навчальних закладах будь-який ліберальний дух, що залишився від кампанії десталінізації Хрущова в 1950-х  і на початку 1960-х років. Вона бачила однокурсників, котрих витурили з університету за те, що поклали квіти біля підніжжя пам’ятника українському народному поетові Тарасові Шевченку в невідповідний день: вшановувати пам’ять Кобзаря дозволялося у березні, а не у травні, коли такий жест розглядався, як прояв українського націоналізму, який потрібно було придушити. Тоді її чоловіка виключили з університету за написання статті, в якій схвально висловлювався про лідера анархістів революційної епохи Нестора Махна, назвавши того героєм України. Радянська ж влада ввжала Махна небезпечним контрреволюціонером. Підписи, зібрані Аллою Ярошинською проти виключення чоловіка  з університету, результату не принесли.

Талановита літераторка Ярошинська влаштувалася на роботу в житомирську обласну газету, але відмовилася вступити до Комуністичної партії та залишалася єдиним безпартійним репортером у партійному органі. Вона була ідеалісткою, котра вірила в соціальну справедливість і непорушність радянської системи, однак знала, що не може публікувати статті, які викривають "деформації" та зловживання системи. Проте вона вважала, що було б ефективно писати особисті листи московській владі, і повідомляти в них про зловживання владою з боку місцевих партійних керівників. Деякі її листи були адресовані Леонідові Брежнєву, генеральному секретареві партії та очільникові Радянської держави. Якось її викликали до обласного комітету партії та наказали припинити писати ці листи, якщо хоче зберегти свою роботу. Журналістку також викликали до КДБ, щоб обговорити її політичні погляди, а одного разу навіть викрали на кілька годин: полковник КДБ вивіз її на околиці міста задля залякування. Та Ярошинську ця тактика не  зламала.

Обрання Горбачова генеральним секретарем партії посилило сподівання Ярошинської на створення кращого і справедливішого суспільство: 1986-го вона і її колега-журналіст Яків Зайко заснували в Житомирі клуб під назвою "За Перебудову". Комуністичні ЗМІ звинуватили їх у спробі створити політичну партію — злочин, рівнозначний державній зраді в доперебудовному СРСР. Не було жодної надії опублікувати щось критичне про корумпованих місцевих партійних чиновників у житомирських газетах, тому вона спробувала звернутися до більш ліберальних ЗМІ столиці. І це спрацювало: розголос ще не досягнув Житомира, а вона вже робила перші кроки в Москві. У червні 1987 року друга за важливістю радянська газета "Известия" опублікувала статтю Ярошинської,  в якій викривалася нетерпимість до критики і переслідування опонентів житомирського партійного керівництва. Партійні функціонери у відповідь організували лист до ЦК у Москві, підписаний дев’ятнадцятьма місцевими журналістами, котрі засудили Ярошинську. Її газета зібрала партійні збори, на яких розглядали поведінку непокірної впродовж довгих шести годин. Її перевели на пів ставки, але журналістка не відмовилися від своїх подальших зусиль.

Восени 1987-го Ярошинська, тоді 34-річна матір двох дітей, попросила у головного редактора газети вихідний. Той відмовив. Але вона наполягала і добилася свого лише після того, як заявила, що цей день потрібен для того, щоб зробити аборт. Замість клініки Ярошинська подалася до селища Народичі, де в кабінеті місцевої чиновниці вивчила таємну мапу радіоактивного забруднення регіону. Журналістка дуже зацікавилася цією проблемою, почувши, що влада розпочала там будівництво нового житла і господарських споруд для людей, переселених зі зони відчуження неподалік від Чорнобиля. Ярошинська вважала, що нове місце все ще занадто близько до місця катастрофи, щоб бути безпечним. Коли ж вона звернулася до свого редактора за дозволом на відвідини інших населених пунктів, той відмовив, заявивши їй, що це не їхня справа. Видання було місцевою газетою, тоді як рішення про переселення ухвалювали на республіканському та всесоюзному рівнях. Вивчати цю справу мали б газети Москви і Києва. Але Ярошинська не послухалася.

Рудня-Осошня стало першим селом Народицького району, яке Алла Ярошинська відвідала потай від свого головного редактора. Село було під постійним радіоекологічним контролем. Місцеву школу закривали кожного разу, коли рівні радіації в будівлі перевищували 1,5 бер з годину. Незважаючи на це, влада продовжувала свою програму будівництва, розраховуючи, що люди захочуть жити в таких умовах. Робочі, яких Ярошинська зустріла на місцевому будівельному майданчику, скаржилися на головний біль і швидке виснаження. Їм виплачувалися надбавки  в 30 карбованців кожного місяця  — нібито для кращого харчування, — однак робітники називали ці гроші "гробовими". Ані вони, ані місцеві не могли пояснти, навіщо в радіоактивно забрудненому селі, де майже немає дітей, споруджується новий дитячий садок. Окрім того, будувалася й нова лазня. Мабуть, для того, щоб полегшити місцевим жителям процедури знезараження себе від радіоактивного пилу.

Ярошинська неабияк захопилася. Наступний місяць вони з чоловіком кожні вихідні проводили, переходячи від одного забрудненого села до іншого. Ситуація всюди була однаковою: тривало нове будівництво, а рівень радіації тримали в таємниці, що загрожувало здоров’ю як місцевих жителів, так і переселенців зі зони відчуження. Також спостерігалося погіршення здоров’я людей, а особливо дітей. Ярошинська дізналася від місцевого медика, що у 80 відсотків дітей у регіоні збільшені щитовидні залози — ознака аномально високого рівня опромінення. До Чорнобильської катастрофи такі симптоми мали лише 10% дітей.

Якщо Алла Ярошинська збиралася допомогти жителям району, вона повинна була поширювати інформацію про їхнє скрутне становище. Видання, в якому працювала журналістка, публікувати результати її розслідування відмовилося, однак вона завжди могла спробувати у Москві, де вже з’являлася її критика на адресу місцевих партійних еліт. Втім, питання Чорнобиля виявилося занадто делікатним навіть для центральних ЗМІ. "Известия", в яких вона публікувалася раніше, відмовилася від співпраці, заявивши, що ця тема засекречена. Провідна партійна газета "Правда" також відмовила після півроку зволікань, заявивши, що подібну статтю іншого автора вже затвердили до публікації. Звернення Ярошинської до Володимира Губарєва, репортера "Правди" й автора численних статей про Чорнобиль, також результатів не дали. Рупор перебудови — журнал "Огонëк", який редагував український письменник  і поет Віталій Коротич, і з котрим Ярошинська зуміла зустрітися особисто, також повернув цю статтю після численних обіцянок її опублікувати. Так само вчинило й інше ліберальне видання — "Літературна газета".

Ці відмови зумовлювалися головним чином не примхами редакторів, а жорсткою цензурою на все, що стосувалося Чорнобиля, крім прославляння зусиль ліквідаторів. Віталій Карпенко, головний редактор популярної газети "Вечірній Київ", пізніше пригадував, як отримав догану лише за публікацію в одному з номерів від травня 1986 року фотографії майже безлюдних вулиць Києва. Більше того, його справу розглядав секретар ЦК КПУ. Все, що публіковали видання на тему Чорнобиля, мало отримати схвалення або керівників у Москві, або секретаря Київського міського комітету КПУ.

Пізніше Ярошинська роздобула таємні постанови, які ухвалили партійні й урядові органи щодо інтерпретації будь-якої справи, пов’язаної з Чорнобилем. КДБ узяв на себе контроль за їхнім виконанням ще в травні 1986 року, наклавши гриф секретності на все — від причин аварії до її наслідків. У червні Міністерство охорони здоров’я видало директиву, що регламентувала всю інформацію про стан здоров’я населення на забруднених територіях і дози радіації, які отримали ліквідатори. У липні Міністерство оборони зобов’язало своїх кадрових службовців не реєструвати службу в Чорнобильській зоні в особистих документах офіцерів і солдатів, котрих туди відряджали. У справах не можна було згадувати радіаційне опромінення, якщо воно перевищувало 50 мілірентгенів на годину, хоча подекуди воно перевищувало безпечну норму вдесятеро, й удвічі — радіаційну норму Чорнобиля.

Ярошинська зайшла в глухий кут, принаймні, так здавалося в той час. "Гласність" мала свої межі.  Звинувачення місцевої влади у корупції та зловживаннях були частиною кампанії Горбачова проти консервативного апарату партії, але правда про Чорнобильську АЕС, за яку відповідав центральний уряд, була зовсім іншою справою. Це вимагало б визнання провини з боку центральної влади і самого Горбачова також, у тому, щоб від людей приховували правду, а потім витратити десятки мільярдів рублів на реабілітацію жителів постраждалих районів. У Горбачова на це просто не було грошей. Економіка занепадала, а довгоочікувані реформи хоча й зруйнували чинну систему, однак іще більше посилили дефіцит бюджету. Ярошинська взялася за розповсюдження примірників своєї статті серед друзів. В епоху "гласності" журналістка не мала іншого вибору, аніж повернутися до  самвидаву — доведеної до досконалості радянськими дисидентами  попередньої епохи практики, суть якої полягала в друкуванні заборонених текстів на домашніх друкарських машинках з наступним розповсюдженням копій в колах друзів та знайомих.

Аж раптом усе змінилося. На дев’ятнадцятій конференції Кому­ністичної партії влітку 1988 року Горбачов закликав схвалити його плани щодо вільних виборів, а український письменник Борис Олійник порушив табу на публічний виступ щодо відповідальності центральних органів влади за Чорнобильську катастрофу. У вересні 1988-го ліберальний московський журнал "Новый мир" опублікував статтю білоруського письменника Алеся Адамовича під назвою "Слово честі, більше не вибухне, або Думка неспеціаліста". Адамович не лише написав про відповідальність вищих посадових осіб за цю аварію, а й стверджував, що величезні площі навколо Чорнобильської електростанції були набагато забрудненішими та небезпечнішими для проживання, ніж вважалося досі. Адамович  запевняв, що правду приховували задля того, щоб не завадити будівництву нових електростанцій. Насправді ж, продовжував він, ситуація була просто катастрофічною: до прикладу, білоруське село Брагін, що  лежить за 90 кілометрів від Чорнобиля, вважалося занадто небезпечним для лікарів, аби ті могли перебувати там на довго. Відповідно, вони працювали по змінах, тоді як його мешканці, у тому числі жінки і діти, залишалися там постійно, писав Адамович.

Стаття Адамовича просунулася в гласності далі за виступ Олійника, зробивши долю забруднених територій темою широкої дискусії. У вересні 1988 року, місяці, в який була опублікована стаття Адамовича, Юрій Щербак привіз невелику групу кінорежисерів у Народичі, які викликали особливу стурбованість Ярошинської. Документальний фільм, створений за його допомогою, показав телят, народжених без очей, та інші відхилення, спричинені високим рівнем радіації в місцевих господарствах, — в одній ситуації він був вищим аж у 150 разів, ніж у місті Києві. Упродовж року після аварії в цій фермі народилося шістдесят чотири тварини-мутанти порівняно з трьома за попередню п’ятирічку. Але двадцятихвилинний документальний фільм не дозволили показати ні на телебаченні, ні на великому екрані, і це змусило одного з режисерів опублікувати статтю з переліком своїх висновків. Влада все ще докладала значних зусиль, аби приховати істину, але її монополія на інформацію вже закінчувалася.

Наприкінці літа 1988-го Ярошинській уперше дозволили виступити перед великою аудиторією з повідомленням про свої знахідки в районі Народичів. Реакція була неймовірною і з боку майже всіх, крім партійних чиновників, надзвичайно позитивною. Жителі Житомира хотіли почути більше і тиснули на своє керівництво фабрик і науково-дослідних інститутів, щоб надати зали для її лекцій. На той час, коли навесні 1989 року відбулися вибори на З’їзд народних депутатів, жодна зала не була вже достатньою великою, щоб вмістити всіх охочих почути Ярошинську. Тому вона виступала перед натовпами на міських площах і спортивних стадіонах. Партійні чиновники намагалися залякати її погрозами за допомогою телефонних дзвінків і листів. Вони намагалися чинити тиск на її чоловіка, котрий служив у пожежному підрозділі Міністерства внутрішніх справ, щоб розлучився з нею. Переслідували її сина і відкрили кримінальні справи на десятки її прихильників, звинувативши їх у "плануванні нападу на будівлю Центрального комітету Комуністичної партії". Проте журналістка зібрала величезну кількість людей, котрі прийшли її послухати її, — від 20 000 до  30 000. Урешті-решт влада відступила. Місцева газета, в якій вона працювала всі ті роки і яка чинила на неї тиск, погодилася надрукувати виборчу програму своєї працівниці. Її обрали з більш ніж 90-відсотковою підтримкою виборців.

У Москві Ярошинська швидко налагодила зв’язки з депутатами-однодумцями. Серед них був і її колега, екологічний активіст Юрій Щербак; автор вибухонебезпечного документального фільму "Запредел" про Народицький район Михайло Бєліков, та екологічний активіст Сергій Конєв із Дніпродзержинська, промислового міста, відомого головним чином як мала батьківщина Леоніда Брежнєва, яке згодом визнали одним із найзабрудненіших міст Радянського Союзу.

Як тільки Михайло Горбачов відкрив З’їзд народних депутатів, Яро­шинська і Щербак записалися на виступи, сподіваючись отримати можливість повідомити про екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи, але ні Горбачов, ні інші функціонери, котрі головували на сесіях, слова їм так і не надали. Тоді Ярошинська взяла на себе ініціативу, звернувшись до Горбачова на перерві, і попросила дозволити їй виступити з питань чорнобильської проблеми, не залишивши йому вибору. Активістка використала свої три хвилини на трибуні, щоб розповісти про Народицький район, забруднені села і брехню, яку розповіли українські службовці від медицини, котрі стверджували, що рівень радіоактивності в регіоні не завдав шкоди тим, хто продовжував там жити. Вона охарактеризувала ситуацію як скандальну і передала Горбачову копію документального фільму Бєлікова про Народичі.

Завіса з офіційного мовчання щодо наслідків чорнобильської катастрофи повільно спадала. Після свого виступу Ярошинська отримала десятки телеграм і листів, у яких її вітали за мужність. У наступні дні інші депутати виступили проти приховування урядом інформації  з цього питання. Серед них був лікар із Могилевської області Білорусі. А Єфрем Соколов, секретар Центрального комітету Комуністичної партії Білорусі, вийшов на трибуну і заявив, що 18 % білоруської території були забруднені після вибуху в Чорнобилі. Ярошинська була здивована тим, що прем’єр-міністр Віталій Масол, найвищий чиновник української делегації, промовчав. Але коли вона повернулася до рідного Житомира і провела свою першу зустріч зі своїми виборцями на переповненому міському стадіоні та пізніше познайомилась із жителями Народичів, то змогла їм повідомити, що все змінюється.

На початку літа в Народичі приїхала урядова комісія на чолі з радянським віце-прем’єр-міністром у супроводі заступника голови республіканського уряду та партійного керівництва регіону. КДБ поінформувало першого секретаря Комуністичної партії УРСР Володимира Щербицького про засідання вченої ради з радіобіології Академії наук СРСР у Народичах. Близько вісімсот людей зібралися 13 червня в культурному центрі "Народичі", щоб зустрітися з науковцями. Декотрі в авдиторії закликали до страйків, щоб змусити владу перейти від нарешті визнання проблеми до того, щоб щось зробити.  З повідомленнями про такі вимоги КДБ уже мало що міг зробити: політична ситуація змінювалася.

До осені 1989 року не лише Україною, а й сусідньою Білоруссю прокотилися екологічні виступи проти комуністичної влади. У Білорусі перша масова демонстрація відбулася 30 вересня в Мінську, столиці республіки. Урядовці намагалися зупинити автобуси, які везли людей зі забруднених районів Гомельської та Могилевської областей для участі в мітингу, але не змогли цього зробити. Близько 30 000 людей слухали лідерів БНФ, аналога українського "Руху", створеного кількома місяцями раніше у "вигнанні" у литовській столиці Вільнюсі. Жодна білоруська партія чи державний чиновник не звернулися до народу. Влада заперечувала сумні наслідки Чорнобильської катастрофи, але вона вже втратила монополію на інформацію та політичні дії. 

*

Вибори на З’їзд народних депутатів і його робота допомогли скинути завісу таємничості щодо екологічних наслідків Чорнобильської катастрофи, але вони ще мало наблизили антиядерних активістів до їхньої кінцевої мети — зупинку Чорнобильської й інших ядерних електростанцій, які використовували реактори РБМК. Проте активісти отримали свій шанс на виборах до республіканських парламентів, які відбулися на початку березня 1990 року — другому етапі політичної реформи Горбачова. Цього разу кандидатів, призначених партією, уже не було — усіх, хто претендував на місце в нових республіканських парламентах, довелося обирати. Результати виборів стали головним сюрпризом для Горбачова й інших московських реформаторів. Депутати всесоюзного з’їзду влітку 1989-го могли лише виступати й обурюватися, а депутати республіканських парламентів навесні 1990 року перейшли від слів до дій.

Виборці в низці республік обирали прихильників національної незалежності, тісно ототожнюючи її з ідеєю денуклеаризації. Але ступінь антиядерного завзяття серед нових депутатів відрізнявся в кожній республіці залежно від дистанції, яку вона хотіла встановити між собою і Москвою. Литва, де восени 1988-го проходили масові мітинги на під­тримку закриття Ігналінської АЕС, стала першою республікою, яка про­голосила незалежність від Ра­дян­­ського Союзу. Декларацію ого­ло­си­ли в березні 1990 року, незабаром після обрання республіканського парла­­менту на першому ж засіданні. Стривожений Горбачов відповів економічною блокадою непокірної республіки. Новообраному керівництву литовського парламенту тепер довелося враховувати важливість незалежного від Москви джерела енергії. Економічна блокада в поєднанні з низкою тимчасових зупинок двох реакторів РБМК на Ігналінській АЕС змусила лідерів антиядерних протестів 1988-го змінити курс і задуматися не про закриття реакторів, а про спорудження нових для забезпечення незалежності своєї країни. Ядерна активність обернулася на сто вісімдесят градусів.

В Україні політичні еліти ще не готові були серйозно розглядати можливість розриву з Москвою, але наслідки Чорнобильської катастрофи стали нагальним питанням, тому антиядерні настрої не лише зміцніли з виборами 1990 року, але й продовжували розвиватися. У лютому 1990-го, в розпал виборчої кампанії та намаганні усунути чорнобильську проблему з політичного арсеналу "Руху", комуністичне керівництво України ініціювало рішення парламенту, який ще перебував під контролем комуністів, що передбачало закриття Чорнобильської АЕС до 1995 року. Влада також відмовилася зареєструвати "Зелений світ" як політичну партію і завадила її членам балотуватися в депутати.

Але ці відчайдушні кроки з усунення теми Чорнобиля з політичної арени ніяк не вплинули на результат виборів. Серед найпопулярніших виборчих гасел був слоган, який звинувачував компартію в Чорнобильській катастрофі і з нетерпінням очікувала, що це покладе край роботі цієї атомної станції: "Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕС!". Три чверті листівок, випущених в Україні під час виборчої кампанії, розповідали про Чорнобиль та екологію, які, здавалося, були важливішими для виборців, аніж питання економіки та соціальної справедливості. Більше ніж сотня депутатів, обраних до парламенту, приблизно чверть від загальної кількості, приєдналися до парламентської опозиції, відомої як "Народна рада", — приголомшливий удар для, здавалося б, всесильної партійної машини.

У квітні 1990 року четверту річницю Чорнобильської катастрофи відзначили мітингами в містах і селах біля всіх атомних електростанцій в Україні. До містечка Нетішина, поряд із Хмельницькою АЕС на Заході України, з’їхалося близько 5 000 людей; у Рівному сусідньої області на демонстрацію вийшли близько 3 000 — вони вимагали закрити атомні електростанції Хмельницького і Рівного, які були розташовані приблизно за 300 кілометрів одна від одної. Мітингарі, в основному місцеві, розмовляли українською мовою і носили значки, що заперечували їхню партійну належність та атакували переважно російський і російськомовний персонал цих двох електростанцій. Вони намагалися прорватися крізь ворота станції в Нетішині, але їх зупинили охоронці. Мітинг у Нетішині підтримали робітники одного з місцевих підприємств із виробництва бетону, які припинили постачання бетону для будівництва нового агрегату на станції у Хмельницькому. Ці працівники закликали інших робітників приєднатися до їхнього страйку. Службовці КДБ лише спостерігали і повідомляли партійним чиновникам у Києві про небезпеку масових виступів у Нетішині, якщо влада не погодиться закрити Хмельницьку АЕС.

Українська влада шукала компромісу. Влітку 1990 року новобраний парламент, продовжуючи тенденцію, розпочату його попередником щодо рішення закрити Чорнобильську АЕС, запровадив п’ятирічний мораторій на будівництво нових реакторів на українській землі. Верховна Рада також створила спеціальну комісію для вирішення проблем, пов’язаних із Чорнобильською катастрофою, і розслідування ролі московської та київської влади у приховуванні інформації про небезпеку, спричинену вибухом. Основних цілей екологічного руху було досягнуто. Попереду стояло непросте завдання знайти і мобілізувати обмежені ресурси для реабілітації людей і територій, що постраждали від катастрофи. Але політичні лідери масового руху, запущеного на політичну орбіту антиядерними настроями, викликаними Чорнобилем, тепер зосередили свою увагу на іншому напрямі.

У жовтні 1990-го "Рух" провів свій другий з’їзд у Києві. Раніше Івана Драча, котрий тепер став депутатом парламенту, обрали його лідером. "Рух" також змінив свою програму, виключивши зі своєї назви доповнення "за перебудову" і оголосивши незалежність України своєю головною метою. Екологічний сегмент програми зазнав мінімальних змін, але не лише екологія змусила людей мобілізуватися для масових виступів.

Завдяки політичним свободам, які були здобуті під прапором екологічного націоналізму, нові політичні лідери змогли відкрито вирішувати питання здобуття незалежності своєї республіки. Ударна хвиля Чорнобиля готувалася зруйнувати самі підвалини Радянського Союзу.


Последние новости