"А Путін нападе?". Поки ні. Але надалі все залежить від внутрішньої ситуації в Україні
Президент Володимир Зеленський, звісно, вміє смішити публіку. Але сміх – сміхом, а якщо серйозно, то ризик справжнього держперевороту не варто нівелювати. Не виключено навіть, що ворожі спецслужби спеціально підкинули неправдиву інформацію, щоби тема не сприймалася всерйоз за принципом "не кричи "вовки" – як і квітнева концентрація військ, а, можливо, і нинішня. Адже, як ми вже переконалися на прикладі окупації Криму, Кремль уміє будувати підступні плани на кілька ходів уперед.
Однак, хоча ворог і хитрий, але відповідь на найголовніше на сьогодні запитання, "а Путін нападе?" визначається насамперед нашою внутрішньою ситуацією.
За останні дні довелося прочитати кілька цілком тямущих публікацій, де логіка можливого вторгнення розкладалася по поличках. Висновок – у нинішній ситуації затівати таку війну нелогічно і невиправдано, хоч би як свербіли у президента РФ Володимира Путіна руки. А вони сверблять, тому що він, схоже, чудово розуміє, що час працює проти нього.
З одного боку, розвиток технологій, що ще й підстібається штучно "зеленим переходом", загрожує вже в найближчому майбутньому знецінити "вуглеводневу зброю" та знекровити російську економіку.
Не треба надто зваблюватися нинішнім стрибком цін: він викликаний, насамперед, емісією, яку вже почали брати під контроль, тому незабаром цілком можливо повториться ситуація дезінфляції 1980-х, яка, як відомо, допомогла добити СРСР.
До речі, ще одна небезпечна аналогія з останнім – це соціальні тренди в самій Росії, де підтримка влади стає дедалі ритуальнішою, а опозиція, хоч і пригнічена, але зріє. І рейтинг – свята святих плешфюрера – б'є всі антирекорди, а це, зазвичай, робить його агресивним.
З іншого боку, в Україні зміцнюється політична нація: мало хто сумнівається, що, за всіх розбіжностей та протиріч, проти агресора виступлять і прихильники Зеленського, і прихильники його попередника Петра Порошенка, і вірні тимошенківці, всі, за винятком, хіба що виборців ОПЗЖ , І то не факт. Вакциновані та антивакцинатори, російськомовні та "мовні хунвейбіни", праві та ліві, боротимуться за спільну батьківщину пліч-о-пліч, як це вже було у 2014 році.
Водночас, за всіх політичних перипетій, геополітичний вектор залишається незмінним: розвивається співпраця з ЄС та НАТО (а, отже, зростають шанси на активну підтримку Заходу у боротьбі з агресором), економіка вчиться виживати та розвиватися за відсутності російського ринку та дешевих енергоносіїв, а судова реформа обіцяє, у разі успіху, навіть встановити якусь подобу верховенства права – взагалі нечувана зухвалість для постсовка.
Адже якщо закони стануть здійсненними і почнуть реально дотримуватися, то горезвісна патрональна "неформальність" може якщо не наказати довго жити, то відступити в куток. Сьогодні "система" в Україні ще на глибинному рівні принципово не відрізняється від російської, це робить її зрозумілою для ворога, а тому вразливою: хакер може бути ефективним лише коли він досконало знає операційну систему атакованого.
Росія цим користується на повну силу, маніпулюючи ситуацією у своїх інтересах. І ось цієї можливості вона може в найближчому майбутньому позбутися...
Загалом час тисне, змушуючи імперців нервувати. Але поки що раціо бере гору над емоціями, і, у повній відповідності до вищезгаданих калькуляцій, ми поки що живемо у мирі та спокої.
Однак усі ці міркування виходять із нинішньої ситуації, коли в Києві сидить хоч і далекий від досконалості, але легітимний і поміркований уряд (у широкому розумінні цього слова), визнаний у світі та своїми громадянами – принаймні абсолютною більшістю.
А якщо влада зміниться
Але уявімо собі на хвилинку, що в Україні стався справжній переворот, і до влади прийшла тепер уже справжня "хунта", яку – на відміну від обережних, договороспроможних та цілком "системних" Арсенія Яценюка, Олександра Турчинова та Петра Порошенка зразка 2014 року – дійсно нескладно представляти як "фашистів".
Зрозуміло, мережа ворожих агентів (а хтось сумнівається у її існуванні?) за підтримки роспропаганди отримає ідеальні умови для розкольницької діяльності та нацькування українців один на одного. Результатом буде розкол країни, включно зі всіма силовими структурами. Якщо навіть Майдан для багатьох був і залишається "державним переворотом", який ворог використав для розколу, то що говорити про такий "хунт"? І в такій ситуації всі калькуляції, які сьогодні утримують Путіна від агресії, обнулюються, відчиняючи широкі ворота для повномасштабної війни.
По-перше, Кремль отримує "залізний" привід для вторгнення. Це вже не агресія проти сусідньої країни, а миротворча місія зі шляхетною метою порятунку російськомовних від справжньої фашистської "хунти", а українців, які не здатні створити самостійну державу, – від самих себе. Це навіть не кримнаш, тут мало хто зможе заперечити.
Причому, по-друге, не тільки в самій Росії, а й на Заході: за всього бажання стримати імперію, західним лідерам важко буде пояснити своїм виборцям, навіщо їхні гроші (не кажучи вже про життя солдатів) йдуть на підтримку незаконної, нелегітимної, фашистської "хунти" у центрі Європи. І у всіх, хто хотів би обмежитися "глибоким занепокоєнням", буде "залізна" причина зробити саме так. А їхні опоненти, друзі України, будуть осоромлені...
Нарешті, по-третє, і це найголовніше, російські танки принаймні в частині України зустрічатимуть як визволителів. Пам'ятаєте "Криголам" Суворова? Так ось, для Путіна Сталін – зразок ефективного менеджера, можна сказати, учитель життя. І цей учитель чудово розумів, що окупувати Європу як агресор він, можливо, і зможе, але утримати – ніяк. А ось прийшовши як визволитель, можна і залишитися, або залишити замість себе маріонеток – і майже половиною Європи таки спрацювало...
В результаті може вийти цілком зручна для ворога комбінація: велика частина України, разом із впихнутими в неї Мінською капітуляцією "народними республіками" (нагадаю, без переслідування нинішніх їхніх "лідерів"), під керівництвом маріонеткового режиму стає повноправним членом ЄАЕС, ОДКБ і неформального клубу довічних президентів патрональних автократій; а невелика – і та, яка ніколи не входила до складу Російської імперії – "чужа російському народу" частина стає "тайванем" для радикалів, "фортецею в облозі" на чолі з яким-небудь "нашим сучим сином", теж незмінним, хоча і на словах прозахідним. Водночас санкції з РФ знімаються, задля цього можна навіть Крим якось поділити з тепер уже братньою навіки Малоросією. Путінський рейтинг зростає до небес – адже він знову "всіх переграв", втер ніс Заходу і зібрав землі...
Але хто ж може, за здорового глузду, піти на такий переворот?
Напевно, будучи при тямі, ніхто, і вже в останню чергу Рінат Ахметов: йому цілком вистачає важелів впливу.
Проте існує вузька, але згуртована секта, для якої уряд нелегітимний, бо вона категорично не визнає вибір більшої частини українського народу, і лише вважає себе істинними патріотами, а то і взагалі зводить націю до свого кола. Це ті, для кого війна – мати рідна, і заради неї можна й у Верховній Раді пальнути, а співвітчизники, які думають інакше, – ганебні капітулянти.
Ті, для кого демократія – зло, якщо вона привела до влади "клоуна" та його "зелену блювоту". Ті, хто вважає перемир'я – капітуляцією; мову – "ДНК нації" (і, відповідно, всіх, хто розмовляє іншими мовами – негідними вважатися українцями); авторитаризм – прийнятним, аби диктатор був "правильним"; а всякі дрібниці, на кшталт корупції – такими, що можна пробачити. І, головне, ті, для кого ціль виправдовує будь-які засоби, включно ізм захоплення влади.
Потрібно віддати належне: багато хто з цих людей (хоч і далеко не всі) – справжні захисники України, і навіть без усяких лапок – герої, ми багатьом їм завдячуємо. І право на повстання, хоч і не закладене в нашій Конституції, але де-факто без нього Україна не була б Україною.
Проте головний принцип улюбленого Путіним з дитинства дзю-до таки полягає у використанні сили противника проти нього самого. У ситуації, що склалася, ця секта, за всієї своєї маргінальності, стала реально небезпечною, тому що її бажання – хай навіть, начебто, щиро патріотичні – прямо збігаються з інтересами ворога; а для перевороту, про який іноді і вголос говорять деякі її представники, не потрібно ні суспільної підтримки, ні навіть особливо широкої змови: достатньо кількох тисяч, якщо не сотень, добре озброєних та навчених людей.
До речі, поки при владі був Порошенко, його фанати дуже близько до серця брали таку небезпеку, а тепер багато хто з них сам бачить головного ворога на Банковій, а не в Кремлі.
Поки що, на щастя, описаний вище сценарій виглядає малоймовірним. Втім, хто би міг подумати вісім років тому, що на вулицях Києва литиметься кров, а з Росією буде справжнісінька війна? Тільки небагато "занадто добре поінформованих оптимістів", які не боялися заглядати в прірву.
Але це не означає, що в головах кремлівські маніяки такого сценарію не мають. Тому поряд із логістичною підготовкою до вторгнення я передбачаю різку активізацію російської агентури (зокрема, серед сектантів) і спецслужб з метою дестабілізувати обстановку і реалізувати описане вище. І єдиний спосіб запобігти успіху такої спецоперації – це донести її логіку до якомога більшої кількості людей.
Я ніколи не закликав і зараз не закликаю "об'єднатися навколо президента" – як не закликав це робити за попереднього вождя. Уряд можна і потрібно "дресувати", зкорема, і масовими акціями, інакше воно перетворюється на ту "владу", яка "сильна як ніколи".
Але є доволі чітка межа між демократичним протестом та захопленням влади. Демократію може виявитися необхідним захищати, навіть якщо вона зараз представлена несимпатичними і некомпетентними лідерами – хоча б тому, що в ситуації, що склалася, це буде і захист єдиної, соборної, суверенної України від імперської агресії.
