Диявол починається з піни на губах ангела
2 лютого на сайті Української правди з'явилася новина, що у в.о. керівника департаменту військово-технічної політики, розвитку озброєння та військової техніки Міноборони Олександра Лієва є нібито російський паспорт. 3 лютого стало відомо, що інформація про російський паспорт Лієва не отримала підтвердження та не відповідає дійсності. Журналісти УП встигли опублікувати цей фейк, але тепер тримають оборону і на стрічці новин висить новина "Іван Іванович заперечує, що їсть дітей".
Перше. Не вдасться збудувати інститут репутації в країні, якщо в це правило ми закладаємо винятки. Медіа – це теж влада (над чужою репутацією, як мінімум), і ми маємо не лише права. Вибачення – це прерогатива сильних. Відповідальність – це прерогатива дорослих. Коли систему характеризує не помилка, а реакція на неї, то поки що "Х'юстон, у нас проблеми".
Друге. Країна травмована війною. Ми й раніше не були суспільством складних рішень, а тепер тим паче. Люди хочуть крові й що далі вони від фронту – то легше спровокувати полювання на відьом. Коли країна рясно полита бензином – грати краще вогнегасником, а не сірниками.
Третє. Диявол починається з піни на губах ангела. Іноді трапляється ситуація, коли особистий мотив починає зливатися з громадським. Буває, що його замінює. Але якщо ти борешся лише за те, щоб не програти, то не називай це боротьбою за спільну справу.
Четверте. В одному з фантастичних романів пілотам літаків заборонялося грати у симулятори. Тому що симулятор дарував ілюзію, ніби будь-яку помилку можна переграти.
Так ось. Ми граємо на максимальній складності, без можливості збереження та з неймовірною ціною помилки. Але часом виникає відчуття, що по сусідству люди розбирають бойові снаряди на брухт. "Тридцять років так робимо, і нічого".
У нашій ситуації у разі помилки про неї просто не буде кому розповісти.
