Якщо буде реалізовано те, що заплановано, Росія навіть замислити проти нас нічого не зможе
За минулі десять днів було опубліковано низку помітних текстів/вийшли інтерв'ю про початок вторгнення Росії в Україну та події перед ним. Також були озвучені важливі новини (найбільший пакет американської допомоги на $3 млрд, чутки про формування окремої американської місії на чолі з генералом, інформація про контракт на виробництво NASAMS на два роки), які має сенс зібрати в одну картинку.
Перше. Я вирішив якийсь час не давати оцінку різноманітних викладів подій минулої зими та осені. За винятком чогось зовсім кричущого і такого, що безпосередньо впливає на прийняття рішень сьогодні.
Ми критично залежимо від партнерів. Я готовий прочитати скільки завгодно несправедливих чи неточних текстів, якщо це допоможе зберегти, а краще – збільшити обсяги допомоги. Решта матиме значення після перемоги. Зараз інші пріоритети.
Друге. Якщо вибирати найважливіше, що відбувалося/прозвучало на рубежі шести місяців великої війни, я зводив би це до думки, яку виклав міністр оборони Олексій Рєзніков у своїй статті на УП: "Фактично йдеться про зняття останніх бар'єрів, коли українська армія вже не буде сприйматися як щось окреме від сил оборони Європи. Для успіху потрібно, щоб Європа зрозуміла: Україна є щитом на сході, який потрібно зміцнювати".
Якщо розгорнуто.
Нині західний світ надає допомогу українській армії, яка не є частиною цілого. Наші Збройні сили України – щось явно ближче для Європи, ніж умовна афганська армія, але все-таки зовнішнє. Допомога величезна. Але левова частка зв'язків може бути безболісно для заходу згорнута.
Однак ми вже увійшли до тієї фази, коли один за одним падають бар'єри, які відокремлюють Збройні сили оборони України від європейської спільноти/НАТО. Число наших воїнів на навчанні у Британії та інших країнах обчислюється тисячами. Асортимент вже освоєних нами озброєнь відомий. На першому плані виходить тема ремонту, обслуговування, виробництва, тобто середньо- та довгострокові завдання. На місці односторонніх процесів "донор-реципієнт" зростає кількість двосторонніх процесів обміну.
Щільність та рівень взаємодії такі, що всілякі обмеження починають сприйматися як необов'язкові перешкоди, непорозуміння. Приблизно як кордон між Україною та Польщею. У військовому плані вона прозора, поляки справді дуже допомагають. Я не готовий оцінювати, наскільки кордон зараз потрібний у соціальному та економічному плані, але у сфері оборони він досить умовний.
Якщо дуже грубо порівнювати, ми рухаємося до стану, в якому рік-два тому перебували Швеція/Фінляндія та НАТО. Це були окремі, але дуже близькі та сумісні субстанції, які за зміни кон'юнктури стрімко перетворюються на одну. Будь-яке порівняння кульгає, але ситуація приблизно така сама.
Залишилося зовсім трохи до моменту, коли не можна буде виразно пояснити, чому Україна (з погляду військової сфери) ще десь за порогом, а не у спільному будинку.
Дуже наочний та вимірний критерій оцінки того, що відбувається, – надання Україні авіації/ППО/ПРО.
Авіація – це технічно дуже складне та дороге задоволення, яке потребує цілої "екосистеми" умов. Чужаків сюди не підпускають.
В Україні зараз найкращі бойові пілоти, які мають досвід реальних повітряних битв із рівним супротивником в умовах дії потужної системи ППО ворога.
Також у нас найкращі зенітні ракетні війська. Цифри говорять самі за себе.
Як тільки ми будемо озброєні, Європа отримає 1000-1500 км безпечного простору в небі.
Своїх бойових літаків ми не виготовляємо. Тобто, це однозначно будуть чужі платформи. Найбільш логічний спосіб побудувати нашу бойову авіацію на чужих платформах – це від початку моделювати її як частину загальноєвропейської системи оборони, де у нас свій шматок фронту та свої завдання. Якщо у нас все однакове – стандарти, техніка, ворог – немає логіки робити це окремо.
Однак буде потрібна ціла низка політичних, юридичних та інших рішень стратегічного характеру. Бо це фінансування, виробництво, навчання, інфраструктура. На роки наперед.
Якщо ми спонукаємо партнерів (а ми намагаємося, і багато хто вже підтримує нас) на усунення чинних обмежень, виникне те, що називають гарним терміном "загальний оборонний простір". Українську армію буде вписано в загальну систему, на неї працюватиме якісно інший спектр механізмів підтримки.
Тобто справа не тільки в тому, щоб дати нам дорогі літаки та два мішки ракет до них, якими ми можемо обстріляти Росію. Ми й зараз можемо. Але ми пообіцяли й не обстрілюємо.
Річ у тому, що після цього вже не можна буде від нас відхреститися та сказати, що ми якісь сторонні люди. Справді, доведеться йти разом з нами до перемоги. Але це така міра залучення, яка багатьох лякає. Бо риторика "до перемоги" – це одне, а практика потребує конкретних дій.
Росію це лякає – насамперед. Тому росіяни кидають усі сили, щоб загальмувати процеси нашої де-факто інтеграції, що набирають хід (нагадаю – саме про інтеграцію в НАТО де-факто міністр Рєзніков говорить у момент свого призначення).
У ЗМІ вже були дані про контракти на "Краби", на PzH2000 (до 36 місяців). Тепер ось на ЗРК NASAMS. На рівні відчуттів, які поступово у всіх кристалізуються, проглядається період два-три роки, після якого Росія навіть задумати проти нас нічого не зможе. За умови: якщо буде реалізовано те, що намічено.
Тому актуальні завдання можна поділити на дві частини:
1. Добування допомоги, щоб якнайшвидше забезпечити перелом на полі бою та зберегти якнайбільше життів наших людей.
2. Вибудовування сітки процесів, які зроблять Україну невіддільною частиною європейського оборонного простору.
Потрібно розуміти зв'язок. Щойно будуть ухвалені політичні рішення про входження у довгострокові процеси – і за короткостроковими рішеннями буде простіше рухатися.
Тобто ця робота лише виглядає відірваною від гарячих подій на фронті. Насправді – навпаки.
Не за горами – 5-й Рамштайн. За традицією до нього щось заявлять, але багато хто не заявлять. Велике значення матиме те, які рутинні процеси почнуть котитися. А ці процеси багато в чому залежать від внутрішньополітичної ситуації.
Я вже перераховував: США, Британія, Болгарія, Чорногорія, Італія, Німеччина, Чехія та інші країни вже перебувають у стані виборів, готуються до них або проходять через період спаду підтримки влади, з якою ми взаємодіємо (а це означає ймовірність непланових виборів). Зміна влади – не завжди погано, але завжди якесь гальмування, провисання за часом.
1 вересня закінчується черговий термін перенесення історії з номерами/документами в Косово. Діалог там йде, Сербія вже заявила про готовність до компромісів. Але знову може іскрити, бо там стабільність потрібна далеко не всім.
Все це потрібно якось встигати записувати в стовпчик, щоб не зруйнувалося щось дуже важливе.
