Гість, господар, привид – коли не визнаємо мужність живих і мертвих українців, ми зраджуємо їх

Ішов дощ. Коли день згасав, бруківка блищала залишками сонячного світла. Я працював у готельних номерах і бомбосховищах і радів змозі спуститися вниз пішки – ще більше тому, що шлях був короткий: комендантська година приносить другу ніч – штучну, встановлену одними, щоб ти вижив, і бажану іншими, щоб ти загинув.

Я подзвонив у дзвінок біля непримітних дверей, і рипучі дошки впустили мене до дому. Моя господиня – людина, яка пояснює війну. Ми бачилися раніше лише раз.

Наша культура не є гостинною за замовчуванням, і я відчуваю незручну вдячність до друзів, які змушували мене почуватись як удома в чужих країнах, виявляючи щедрість, попри будь-які обставини. Під час цієї війни українські друзі, які приїжджали до мене, незмінно приносили подарунки для моїх дітей – речі, які вони добирали спеціально, везли з собою в нічному потязі до Польщі (в Україні ж немає авіасполучення – пам’ятайте), а далі – хоч куди б їх не завела дорога до мого дому.

Гостинність – це таїна, дотична до честі. Тебе впускають у щось нове, але господарі змушують тебе відчути, ніби це – знайоме; чуже стає своїм. Українське слово "гість" звучить майже як "господар" (англ. host. – Ред.), і це нагадує про звичну взаємність, про мовну історію, спільну з українцями. Слово "привид" (англ. ghost. – Ред.) має те саме походження, що й "гість" (англ. guest. – Ред.) і "господар", — бо за давнішим розумінням ми визнаємо присутність минулого, тих, хто вже пішов.

Стіл, ущерть заставлений, освітлювали свічки. У полум’ї, що коливалося то в один, то в інший бік, я поступово розрізняв неоформлені полотна, що здіймалися до стелі на високих стінах невеликої кімнати. На моїй господині була сукня, схожа на ту, що на портреті; господар був у формі. Війна зводить разом тих, хто за інших обставин ніколи б не перетнувся. Квартира була наповнена любов’ю – зрілою й небезпечною. У світлі свічок важче читати по губах – особливо коли розмова ведеться іншою мовою. Ми почали англійською, а потім перейшли на українську – зокрема для того, щоб я міг почути солдата, який повернувся з фронту.

Я назву його Сергієм, бо так його і звали. Він перебував на службі ще з першого російського вторгнення 2014 року. Був у Донецькому аеропорту та в Дебальцевому – двох із найзапекліших битв на ранньому етапі війни. З 2022 року він керував спецопераціями, зокрема рятувальними місіями. Господар попросив його відповісти на мої запитання. Сергій спокійно, врівноважено розповідав про вчинки неймовірної мужності – про самісінький центр найбільшої війни з 1945 року. Він був скромним. Робив те, що мав. І того вечора його завданням було поговорити зі мною.

Сергія вбили тиждень тому – ймовірно, внаслідок російського ракетного удару.