Грузинська влада взяла курс на Китай. А як же євроінтеграція?
Істеричні коментарі представників нашої влади й офіційні вибачення перед Китаєм за висловлювання президента з приводу можливого суду над очільником Сі повернули наш політичний істеблішмент із надхмарних висот євроінтеграції в сувору реальність навколишнього світу. А реальність ця така – нинішня владна команда в Грузії цілком і повністю орієнтована на Китай, не плутати з людиною реальної влади Бідзіною Іванішвілі, який може легко змінити цю команду на західників і навіть росіян (останнє навряд чи, бо не має жодного практичного сенсу).
Часто лунає думка, що для того, щоб відновити територіальну цілісність і відбутися як сучасна держава, необхідно мати сильного союзника, стабільне джерело доходів, і досить сильну армію, для того, щоб розв'язувати питання на землі. Усі три країни Південного Кавказу вирішували це завдання по-своєму.
Вірменія спочатку спиралася на сильного тоді союзника Росію, будувала свою економіку в тісній співпраці з РФ і це досить довго працювало доволі ефективно. До чого дійшли сьогодні – ми знаємо. Головна причина – сам собою російський геополітичний проєкт збанкрутував у результаті політики імперського ресентименту. Росіяни просто неправильно розрахували свої ресурси. Сьогодні головне питання Вірменії – як позбутися спадщини минулого.
Азербайджан після першої карабаської війни опинився у політичній ізоляції та залежності від Росії. З кінця дев'яностих зумів розв'язати завдання оптимізації своїх енергетичних ресурсів і їх транспортування в обхід Росії, у нульових почав будівництво сучасних збройних сил, а в десятих скористався внутрішньополітичною ситуацією в Туреччині та знайшов в особі цієї країни досить надійного союзника. Ці дві складові дозволили Азербайджану розв'язувати питання відновлення своєї територіальної цілісності й консолідації нації. Сьогодні у Баку стоїть питання – не як розібратися з минулим, а що робити з майбутнім.
Грузія після марних спроб домовитися з Росією (які закінчилися двома замахами на Шеварднадзе та кількома спробами військових переворотів) взяла курс на співпрацю із західними країнами. Причому найголовніший аргумент, який мав зацікавити Захід, це географія Грузії, як єдиної альтернативи Росії з транспортування енергетичних ресурсів і логістики по коридору Схід – Захід.
Реалізація цього курсу була прискорена за президента Саакашвілі, який створюючи сучасні державні інституції, вирішував вищезгадану тріаду так: сильний союзник – США, джерело доходів – відкрита економіка із залученням інвестицій, збройні сили за стандартами НАТО. Теоретично модель виглядала бездоганною, практично все було далеко не так добре. Точніше зовсім не добре. В результаті Грузія опинилася в політичній ізоляції після 2008 року, а до влади, з благословення США та Європи й за підтримки РФ, прийшов єдиний на той момент олігарх Бідзіна Іванішвілі.
Понад десять років "спокійного" зовнішньополітичного життя за якого можна було підтримувати статус-кво із Заходом і не "дратувати" Росію, закінчилися з початком великої війни в Європі (агресія РФ проти України). Влада Грузії, та й сам Іванішвілі, опинилися в положенні розтяжки між західним зовнішньополітичним курсом і багаторічними діловими відносинами з РФ з мінімальним політичним наповненням.
Думаю, саме в цей момент виникла ідея залучення Китаю. Не йдеться про повну переорієнтацію зовнішньополітичного курсу на Пекін. Ідея полягає в тому, щоб зробити Грузію зоною консенсусу між Пекіном і Брюсселем і таким чином зацементувати владу Іванішвілі із зовнішніми елементами демократії (ту ж провладну партію може змінити інша чи коаліція партій).
Щодо джерела доходів є велика ймовірність (точніше небезпека), що Грузія буде завантажена китайськими кредитами. Як тут працює Китай, добре відомо, але в короткостроковій перспективі це створить ілюзію добробуту. Плюс можливість безперешкодного використання російської спадщини (перебування в екосистемі РФ) і певна технічна допомога з боку ЄС.
Щодо збройних сил жодного особливого розвитку, наскільки я розумію, не передбачається. Ну на кшталт "раціональний" підхід – у лобовому зіткненні з РФ ми перемогти не можемо, а те, що є – цілком достатньо для повернення територій, коли там не буде російських військ. Водночас Пекін не тиснутиме на Москву в питанні окупованих територій від слова зовсім, але й порушувати статус-кво, що склався, не дозволить.
Знову таки теоретично схема робоча, практично вона пов'язані з дуже серйозними ризиками. Насправді дана схема розв'язуватиме головне питання для Іванішвілі – питання про владу. Все решта – для розв'язання цього питання, і китайський елемент тут дуже важливий. Звідси й така хвороблива реакція на слова Зурабішвілі.
Ну, а загальний розклад може змінити лише Україна.
