Україна – країна непередбачуваного майбутнього. Ми звикли ставити над собою експерименти. Ми пишаємося своєю непрогнозованістю, але ця якість навряд чи відноситься до наших чеснот.

Тому що в тій цивілізації, частиною якої ми хочемо стати, прогнозованість вважається перевагою. Договори прийнято виконувати. Обіцянок – дотримуватися. А тому будь-яке демократичне суспільство відрізняє наявність інститутів. Тих самих, що здатні стримати ексцентрику будь-якого каліфа на годину.

Деградація завжди простіша за розвиток. Дурість продається легше, ніж здоровий глузд. Правильні рецепти рідко бувають простими – тому що наш світ складний і правила взаємодії в ньому теж простотою не відрізняються. Жодна країна не застрахована від появи лжепророка. І єдиною перешкодою на шляху до цього сценарію можуть стати інститути.

Власне, саме їх захід і намагається будувати в нашій країні. Виділяє під це гроші. Обмінює транші на поліпшення законодавства. Ставить умови, які унеможливлюють обнулення вже створеного. Але раз у раз у офіційного Києва виникає спокуса порушити правила договору.

Можливо, подібне прагнення контролювати одноосібно все – це спадщина українського колоніального минулого. Жителі колонії приречені жити в недовірі. Довіряти тільки знайомим. Призначати тих, кого знаєш. Кумівство – це логіка тих, хто виживає, і вона дісталася нам у спадок. Ми продовжуємо жити в просторі наших дитячих психотравм.

Особливість у тому, що наші виклики не залишають нам шансів. Нова залізна завіса народжується прямо зараз і ми приречені жити на лінії вододілу. Російська Федерація не залишить Україну – поки сприйматиме її як частину колективного заходу. А захід приречений буде відбудовувати власні форпости, інвестуючи в безпеку прикордоння.

Але Україна стоїть не тільки перед погрозами зовнішніми. Є ще і внутрішній фактор. І йдеться не тільки про парламентських адвокатів Кремля і їхніх виборців. Йдеться про тих, хто готовий заради політичної кар'єри продавати виборцю дурість і про тих, хто готовий цю саму дурість на виборах купувати.

Нас годують розмовами про "зовнішнє управління" не тільки ті, хто обслуговує інтереси Москви. Нас годують ними ще й ті, хто хоче на хвилі протестних настроїв зібрати голоси. А тому будь-яке системне рішення – від приватизації до запуску ринків – буде супроводжуватися критикою з боку людей, зацікавлених у власних кар'єрах більше, ніж у виживанні України.

Соцопитування невблаганні: у суспільстві є запит на добробут і мир. Цілком закономірний запит для країни, яка втомилася від бідності і від війни. Проблема тільки в тому, що швидких способів вирішення обох завдань просто не існує.

Ключі від миру знаходяться в руках Кремля – і він готовий їх обмінювати лише на капітуляцію України. А ключі від багатства лежать у просторі складних рішень із відкладеним економічним ефектом. Економіка розвивається завдяки створенню правил чесної конкуренції, а не за принципом "відняти і поділити". Але попит на революційні рецепти в країні, травмованій власним "вчора", очікувано високий.

І можна цілком зрозуміти західних партнерів, які на тлі всього цього намагаються створювати в Україні інститути. Щоб ті служили запобіжником від чужої ексцентрики. Щоб не дозволяли будь-якому українському тріумфатору вмикати рубильник "ручного управління". Щоб вони були перешкодою на шляху бажання політиків проїдати сьогодні – ресурс завтрашнього дня.

Інституційний підхід здатний прибирати людський фактор. Вибудовувати наступність. Система починає бути працездатною незалежно від прізвища першої особи. І вона ж дарує країні передбачуваність, яка здатна викликати довіру сусідів.

Прості рішення завжди добре продаються. Але проблема в тому, що вони не завжди добре працюють.

Спеціально для Радіо Свобода

Статті, що публікуються в розділі "Думки", відображають точку зору автора і можуть не збігатися з позицією редакції LIGA.net
Володимир Зеленськийказарін павловійна з росієюокупація кримуінститутивибори