У 2018 році на чергових перевиборах Володимира Путіна йому підібрали спаринг-партнера. Головним конкурентом беззмінного російського президента тоді став комуніст Павло Грудінін. Минуло три роки – але навіть тепер Кремль, ймовірно, не може пробачити йому його результат.

Президентські вибори в Росії мають мало спільного зі справжнім виборчим процесом. Всі знають заздалегідь, хто саме стане тріумфатором гонки. Єдина інтрига зазвичай впирається в явку. Чим вона вища, тим вище публічна легітимність чергового терміну Путіна. Але, крім цього, є ще один важливий нюанс.

Кожні перевибори колишнього полковника КДБ перетворюються на референдум. Путін перемагає не абстрактних конкурентів – він повинен перемогти альтернативні сценарії розвитку країни. Ця перемога символічна, але знакова, тому що підсумок виборів повинен цементувати беззмінного чинного главу держави.

У 2000 році росіянам пропонували голосувати проти регіонального сепаратизму. У 2004 році – проти бідності. У 2012 році – на тлі протестних мітингів на Болотній площі – росіянам пропонували голосувати проти тих, кого влада оголосила "п'ятою колоною". А в 2018 році таких альтернатив було відразу дві.

Того року Кремль дозволив брати участь в президентських перегонах відразу двом знаковим кандидатам. Кожен з яких мав уособлювати ті можливі альтернативи, яким російський виборець повинен був сказати рішуче "ні".

Одним з претендентів була Ксенія Собчак. Дочка пітерського функціонера – одного з символів постперебудовного десятиліття – була призначена на роль символу всього "допутінського" і "безпутінского". Вся її публічна повістка повинна була уособлювати те, що було б з країною, якби не з'явився у Росії Володимир Володимирович. Мовляв, статус Криму переглянути, державну вертикаль – послабити, соціал-дарвінізм – впровадити.

Програш Собчак мав закріпити перемогу Путіна. Російські дев'яності в її особі мали програти путінському двадцятирічному правлінню. Собчак набрала мізерні півтора відсотка – і своє завдання виконала. Але вона була не єдиною, кого адміністрація президента РФ пустила в той рік на вибори.

Другим новачком тієї передвиборної гонки став комуніст Павло Грудінін. Директор радгоспу, успішний підприємець. Таке собі уособлення "червоного директора", міцного господарника і земельника. Він ідеально підходив на роль умовного російського "Олександра Лукашенко" – не тільки схожістю біографій, але і загальним політичним типажем і риторикою.

Програш Грудініна повинен був стати поразкою російського міфу про "міцного господарника", який зумів "зберегти народне добро" в державних руках і не віддав економіку у руки олігархам. Але раптово трапилося те, чого Кремль не планував. Рейтинг Грудініна почав рости. Електорат Путіна став перетікати до кандидата від комуністів.

Грудінін не був західником, не критикував духовні скрепи і не пропонував повернути Крим Україні. Замість цього він пропонував націоналізувати стратегічні підприємства і припинити виведення капіталу. Але головне – він обіцяв збільшити податки для багатих, знизити тарифи для бідних і обіцяв захищати обивателів від свавілля еліт.

Ймовірно, Кремль злякався. Підставний спаринг-партнер, завданням якого було тріумфально програти, раптово став проблемою. Грудініна стали знищувати на всіх російських телеканалах. Але незважаючи на це, він все одно зміг фінішувати другим – з результатом майже в 12%.

Потрібно розуміти, що в російському суспільстві є серйозний антіелітарний запит. Двадцять років тому саме він допоміг Путіну очолити країну. У свої перші каденції російський президент демонстративно погрожував олігархам, захищав пенсіонерів і звільняв чиновників в прямому ефірі. Але тепер все змінилося. Вибудувана Путіним система працює не в стільки в інтересах обивателя, скільки в інтересах все тих же еліт. Пересічний громадянин цього не може не відчувати, і тому Павло Грудінін у 2018 році зумів зібрати голоси. Тому що потрапив в амплуа захисника "низів" від "верхів".

З тих пір пройшло три роки, але, мабуть, Кремль досі не може пробачити Грудініну свій власний переляк. За два місяці до виборів у Держдуму його викреслюють з федерального списку КПРФ. Він займав там друге місце – після Зюганова і перед космонавтом Світланою Савицькою. Його знімають за формальною приводу, хоча реальна причина криється все в тій же травмі 2018 року. Коли його висунення змусило офіційну Москву добряче понервувати.

З усієї цієї ситуації можна зробити три висновки.

Перший. Розмови російських пропагандистів про те, що у Путіна немає конкурентів, нічого не варті. Конкуренти є – і якщо Росія доживе до вільних виборів, думаю, вони цілком можуть перемогти.

Другий. Росія вагітна змінами. Люди втомилися від чиновницького свавілля і у них є запит на справедливість. Той, хто пообіцяє їм приструнити еліти, теоретично має шанс зібрати голоси.

Третій. Той, хто переможе Путіна, навряд чи буде вихідцем з ліберального табору. Немає сенсу чекати, що Росія піде з окупованих територій. Розмови про духовні скріпи і "один народ" нікуди не дінуться. Імперський вірус дуже сильний і без бою своє місце нікому не віддасть. А тому надії багатьох українців на те, що відхід Путіна сам по собі вирішить проблеми нашої країни, не мають нічого спільного з реальністю.

Путін не вічний. Тільки це нічого для України не міняє.

Спеціально для Радіо Свобода

Статті, що публікуються в розділі "Думки", відображають точку зору автора і можуть не збігатися з позицією редакції LIGA.net
кримказарін павловійна на донбасіволодимир путінукраїнавибори в росії