Правління Зеленського і криза – це слова синоніми
Що ж відбулося зі спецоперацією України та країн Заходу, ціль якої була захопити бойовиків російської приватної військової компанії Вагнера і отримати від них важливі свідчення щодо причетності російського політичного та військового керівництва до війни проти України. Результати свого розслідування цієї ситуації Агенція журналістських розслідувань Bellingcat пообіцяла оприлюднити вже на початку наступного тижня.
Громадськість очікувала це розслідування досить давно, і воно може призвести до справжнього політичного землетрусу в Україні, адже висвітлить і справжню роль президента України Володимира Зеленського, і представників його найближчого оточення в ухвалення рішень, які є принциповими для інтересів національної безпеки і майбутнього України.
Я не хочу говорити про якусь зраду, яку сьогодні так люблять обговорювати у соціальних мережах. Краще скажу про кричущу некомпетентність Володимира Зеленського та його команди, адже відомо, що Зеленський не просто сам не знається на функціях очільника держави, а й підбирає на відповідальні посади у Офісі президента, Кабінеті міністрів, керівництві Верховної Ради людей, які готові порушувати законодавство, і які не усвідомлюють величезну відповідальність, яка лягає на них після зайняття тої чи іншої посади.
Оце нерозуміння відповідальності разом із кричущою некомпетентністю і самозакоханістю і буде політичною характеристикою правління Зеленського після одужання України від популістського мороку. Тоді, коли відповідальні політичні сили почнуть відновлення державних інституцій, будуть намагатися зупинити той обвал інституцій і цінностей, який почався після трагічних для України підсумків президентських та парламентських виборів 2019 року, виборів, які означали тріумф олігархічно-популістського проєкту Слуга народу на чолі з Володимиром Зеленським. А може, й на чолі з українськими олігархами, які й досі мають значний вплив на рішення президента України.
Звісно, ми усвідомлюємо, що в управлінні Зеленського було кілька різних періодів з точки зору того, як він сам ставився до перспектив домовитися з Кремлем. Наразі ми бачимо патріотичну риторику з боку президента України, а з боку президента РФ Володимира Путіна очевидне ухвалене рішення про те, що з керівником України він не буде мати жодних розмов.
Причина такого рішення – після президентських та парламентських виборів 2019 року в Україні, у Адміністрації президента Росії безпідставно вважали, що саме ці вибори створюють можливість для беззастережної капітуляції української держави перед російським агресором. Але у Москві і 2004 року, і 2014-го не усвідомили важливість впливу українського суспільства на рішення української влади. Не усвідомили, що український президент, на відміну від російського диктатора, не вільний від настрою громадян своєї країни. І якими б не були підсумки президентських і парламентських виборів, у країни є магістральний курс, який можна визначити трьома словами: геть від Москви. Проти російської агресії, проти бажання росії знищити Україну як державу.
І в цій ситуації захоплення російських бойовиків, які б розказали про бандитизм російського політичного керівництва, про те, як вони діяли всупереч нормам міжнародного права і нормам ведення війни, це стало б важливим аргументом для того, щоб припинити розмови про можливий компроміс між Києвом і Москвою. Але зрив спецоперації відбувся тоді, коли в оточенні Зеленського ще жили некомпетентною ілюзією такого компромісу.
Також потрібно нагадати, з яким дивним ентузіазмом у тодішньому українському керівництві сприйняли зміну так званого українського куратора у Адміністрації Путіна. Тоді говорили: яке щастя, що на зміну неврівноваженому Владиславу Суркову прийшов врівноважений Дмитро Козак. При цьому забуваючи, що головною функцією "врівноваженого" Козака, з його величезним досвідом роботи у російських спецслужбах, з досвідом людини, яка народилася в Україні, і прекрасно знає українську національну психологію, є заманювати керівництво України в таку кількість пасток, з якої ніхто не зможе вибратися, і яка мала б дискредитувати очільників України, як перед власним народом, так і перед її західними партнерами.
Коли Козак не впорався з цим огидним завданням Володимира Путіна, президент Росії остаточно втратив інтерес і до Зеленського, і до Нормандського формату, і до перемовин на рівні Тристоронньої контактної групи – до всіх процесів, які мали б нормалізувати ситуацію на Донбасі і полегшити життя українців, які є заручниками окупації Росією територій Донецької та Луганської областей.
Тому що Путіну плювати на всіх і на все. Для нього всі преговорні майданчики були лише можливістю забезпечити або капітуляцію України, або її потрапляння до пасток Козака.
А коли операція з Вагнерівцями зірвалася, в Києві цього, на жаль, не усвідомлювали. Не хотіли дратувати Кремль, щоб мати можливість продовжувати переговорний процес, який на думку тодішнього оточення Зеленського, а, можливо, й його самого президента, міг би дати якісь реальні результати.
Варто нагадати, що в рамках цієї ілюзії, Москві видали важливого свідка по справі знищення російськими військовими пасажирського літака Малайзійських авіаліній 17 липня 2014 року над Донбасом, – Володимира Цемаха. І зараз процес у Гаазі, яким має беззаперечно встановити причетність російської держави до цього злочину, відбувається без нього.
Якби українське керівництво без усіляких журналістських розслідувань усвідомило, що йому просто потрібно сказати правду про те, що тоді відбулося з Вагнерівською спецоперацією, призналися, що допустили помилку, бо нічого не розуміли, можливо б зараз резонанс розслідувань на цю та інші важливі теми був би не таким гучним, а очікування громадськості не такими серйозними.
Але бачимо, що чинна українська влада не здатна визнавати помилки, а здатна лише створювати нові на нових принципових напрямках розвитку України.
Тоді це була криза безпеки, а зараз ми наближаємося до епідеміологічної, енергетичної, соціальної кризи. Правління Зеленського і криза – це слова синоніми. І це стосується не лише очікування результатів розслідування Bellingcat.
