Що відбулося: межу самоцензури було перейдено через порушення соціального договору

Останні 11 років в Україні діяла неписана угода щодо того, щоб не ліквідовувати здобутки Революції гідності – передусім курс у Європу. Поки ця угода діяла, кожній владній команді пробачали чимало речей, бо зберігалося головне.

Знаючи про особливу чутливість європейських партнерів до питання корупції у верхніх ешелонах влади та незалежності антикорупційних органів, значна частина суспільства сприйняла вчорашні події як розворот від європейського курсу. А це те, на чому тримається вся країна, – на мрії про європейське, а не російське майбутнє.

Зауважу, що про юридичні тонкощі можна сперечатися, але це не має сенсу. Здоровий глузд каже: незалежність розслідувачів – це відсутність політичного контролю з боку тих, кого вони розслідують, інакше все перетворюється на фарс.

Нагадаю, формування антикорупційної інфраструктури не було завершено – не вистачило голосів для внесення змін у Конституцію. Також зауважу, що до роботи антикорупційних органів були численні претензії. Але все це не має значення, бо другорядне. Ця справа соціально-політична, а не юридична.

Швидке ухвалення закону з численними порушеннями регламенту Верховної Ради, тиском на членів парламенту, негайним підписанням в умовах, коли найважливіші для оборони країни й наповнення бюджету закони не підписуються місяцями, виглядало як крок до створення авторитарного режиму, як дії в напрямку наближення до Росії. (Я вже не кажу про те, що народні депутати – фігуранти розслідувань – учора голосували, маючи явний конфлікт інтересів.)

Отже, в очах значної частини суспільства був порушений соціальний договір. Зі свого боку, люди відчули себе вільними від своєї частини соціального договору – не критикувати владу, обмежувати себе самоцензурою, не вступати у протистояння, розуміючи надзвичайні виклики для країни й відсутність виборів на горизонті.

Очевидно, що антиєвропейські й авторитарні тенденції наростали поступово та спостерігалися вже певний час. Їх усі бачили, але діяв цей неписаний соціальний договір. Це створило ілюзію, що суспільного спротиву нема, і вело до накопичення помилок. Критична маса врешті сформувалася, і планка впала.

Як завжди буває в українській новітній історії, жабку варили повільно, але жабка в якийсь момент усвідомила, що відбувається, й вистрибнула.

Учорашні події показали, що активна частина суспільства, усвідомлюючи ризики спротиву у час воєнного стану, не вважає себе більше зв’язаною самообмеженнями. Багатотисячні мітинги у Києві та інших великих містах були стихійними й непідробними. Так звучить Майдан, так звучить голос невдоволених громадян, в яких забирають майбутнє.

Важливо, що у вчорашніх подіях брала участь переважно молодь – ті люди, для яких Євромайдан є історією, легендою, які виросли в умовах впевненості в незмінності європейського курсу. Водночас приєдналися й інші покоління, було видно чимало ветеранів війни.

Для старших ключовою думкою було: "Невже знову? Ну скільки ж можна?" ("I can’t believe I still have to protest this shit"). Для молодших ключові гасла були пов’язані з їхнім відчуттям, що в них забирають європейську й демократичну мрію, а натомість підсовують російський авторитарний шлях ("Україна не росія", "Мій батько загинув не за це" тощо).

Тонка грань самообмежень і самоцензури громадян учора була перейдена. З іншого боку, влада обрала свою позицію: не слухати суспільство, йти на конфронтацію. Усе це вже бувало, чим закінчиться, відомо.

Тепер поговоримо про типові заперечення з боку тих, хто критикує вчорашні протести.

По-перше, кажуть, що НАБУ і САП не заслуговують на такий захист. Це правда, до них чимало запитань, і значна частина суспільства їх не любить. Але, підкреслю, протест був не за НАБУ і САП, а проти розвороту європейського вибору.

По-друге, кажуть, що учасники протестів не можуть юридично обґрунтувати свою позицію, не здатні вести юридичну суперечку про нюанси законопроєкту. Але й восени 2013 не так багато людей могло пояснити деталі Угоди про асоціацію з ЄС, яку відмовився підписувати Янукович.

По-третє, кажуть, що такі протести послаблюють країну й грають на руку Путіну. Безумовно. Але ще більше послаблюють країну та грають на руку Путіну титанічні крадіжки на оборонних закупівлях.

Четверте, кажуть, що патріотизм треба проявляти в лавах Сил оборони, а не в тилу. Це не так. Якщо в тилу не буде патріотизму, якщо країна сповзе в автократію та зійде з європейського курсу, то людям з фронту після перемоги просто не буде куди повертатися. Але головне – перемога в такому випадку стає просто недосяжною.

Справа не лише в тому, що демократія та європейський вибір більше відповідають цінностям і традиціям українського народу. Справа не лише в тому, що втрата демократії і європейського вибору означатиме марність усіх наших жертв, бо ми стали маленькою копією нашого ворога. Справа передусім у тому, що лише демократія та європейський вибір дають нам шанс на перемогу.

Маленька авторитарна країна ніколи не зможе перемогти велику авторитарну країну. Давид не має шансів проти Ґоліафа у симетричній війні. Наш шлях до перемоги – по-перше, асиметрична війна з використанням інноваційної сили вільного суспільства.

Другий важливий фактор, що робить перемогу можливою, – європейська підтримка в такому вигляді й обсязі, як підтримують ціннісно близького майбутнього члена союзу, що є частиною спільної системи безпеки, – а не в такому вигляді й обсязі, як підтримують буферну зону, завдання якої повільно стікати кров’ю, виграючи час.

Без цих двох речей поразка невідворотна.

Друкується зі скороченнями.

Оригінал