СНО-III: історія про те, як глобальну безпеку продали, а рахунок виставили Україні

5 лютого 2026 року завершується дія Договору про стратегічні наступальні озброєння (СНО-III). Вперше за понад пів століття між США та Росією не залишається жодного чинного юридично зобов’язувального документа, який би обмежував кількість стратегічних ядерних боєголовок та засобів їх доставляння – міжконтинентальних ракет, підводних човнів і важких бомбардувальників.

Це не просто завершення якогось договору. Це кінець усієї післявоєнної архітектури контролю над ядерним озброєнням.

Ця архітектура почалася у 1991 році з підписання СНО-I між США та СРСР.

Після розпаду Радянського Союзу Україна стала стороною процесу стратегічного роззброєння через Лісабонський протокол 1992 року, добровільно взявши на себе зобов’язання ліквідувати третій у світі ядерний арсенал. Завершальним елементом цієї конструкції став Будапештський меморандум 1994 року – політична угода, що мала гарантувати Україні безпеку та територіальну цілісність в обмін на приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Саме цей ланцюг рішень зробив можливим світ без нової ядерної гонки в Європі.

Після завершення СНО-III світ входить у зону правової невизначеності. Протягом останніх років Росія фактично зруйнувала механізми інспекцій і верифікації, але формально декларувала дотримання лімітів. Відтепер навіть ці декларації втрачають значення. Обидві сторони змушені планувати свою безпеку, виходячи з найгірших сценаріїв, у режимі обмеженої або повної непрозорості.

Це повернення до логіки стримування без правил.

Для України ця дата має не лише геополітичний, а й економічний та моральний вимір. Ядерна зброя – це не тільки інструмент знищення, а й концентрований енергетичний ресурс. Високозбагачений уран після процесу роззброєння та розубоження може використовуватися як паливо для атомних електростанцій.

Саме на цьому принципі працювала програма "Мегатонни в мегавати", в межах якої збройовий уран радянського походження протягом двох десятиліть забезпечував до десяти відсотків виробництва електроенергії у США.

У процесі ядерного роззброєння Україна передала Росії боєзаряди разом із матеріалами, що містили, за різними оцінками, близько 190 тонн високозбагаченого урану та десятки кілограмів плутонію збройової якості (біля 44 кг поза зарядами). Точні цифри залишаються закритими, а частина матеріалу потребувала складної та дорогої переробки, тому ці дані є оцінними. Водночас порядок величин не викликає сумнівів і підтверджується відкритими дослідженнями ядерного спадку СРСР.

У фізичному еквіваленті енергетичний потенціал цього матеріалу оцінюється приблизно у 700–800 терават-годин. Це не означає миттєву генерацію електроенергії: йдеться про теоретичний сумарний вихід за повного використання ресурсу з урахуванням ядерного циклу. Реальна корисна віддача була б нижчою через технологічні втрати та часовий фактор, однак навіть за консервативними сценаріями цей запас був співмірний з кількарічним загальним виробництвом електроенергії в Україні.

Оцінка вартості такого ресурсу є принципово спекулятивною, оскільки не існує відкритого ринку збройового високозбагаченого урану. У 1990-х роках вартість матеріалу зазвичай оцінювали не за ціною сировини, а за ціною збагачення, переробки та заміщення аналогічного обсягу енергетичного палива. За такими підходами різні оцінки коливалися в діапазоні від $40 млрд до $100 млрд у цінах того періоду. Це не точна бухгалтерська цифра, а інтервал, який відображає невизначеність і складність ядерної економіки.

Фактична компенсація Україні обмежилася постачанням готових тепловидільних збірок для АЕС на суму близько $1 млрд.

Таким чином країна втратила не лише стратегічний матеріал, а й контроль над ядерним паливним циклом, що згодом призвело до довготривалої технологічної залежності.

Якщо врахувати інфляцію долара США з середини 1990-х років, то навіть нижня межа цих оцінок у сучасних цінах зростає майже вдвічі.

Далі починається зона неминучої аналітичної спекуляції: оцінка стратегічної вигоди, яку отримали інші держави. Вона охоплює зниження військових ризиків у Європі, відсутність необхідності стримування українського ядерного потенціалу, економію на системах протиракетної оборони та стабільність режиму нерозповсюдження протягом понад трьох десятиліть.

У сукупності ці ефекти дозволяють говорити про порядок величин у сотні мільярдів доларів, хоча така цифра не є фінансовим балансом і не може бути підтверджена одним контрактом чи звітом.

Росія отримала доступ до ядерних матеріалів і частково монетизувала їх через експорт палива. Сполучені Штати отримали дешеву електроенергію та стратегічний спокій.

Україна ж отримала політичні гарантії, які виявилися нефункціональними.

Тому сьогодні, коли мова заходить про військову чи фінансову допомогу Україні, важливо змінити оптику. Це не благодійність. Це неповне і запізніле повернення дивідендів за рішення, яке десятиліттями забезпечувало глобальну стабільність.

Смерть СНО-III остаточно фіксує крах старої системи безпеки, збудованої на українському авансі довіри. Світ повертається до балансу страху. І тепер важливо пам’ятати справжню ціну тих рішень – навіть якщо частина цієї ціни може бути виражена лише оцінними, а не бухгалтерськими цифрами.

Оригінал