Трамп образився: він щиро любить диктаторів, а вони цим цинічно користуються

Риторика Трампа щодо Путіна дедалі частіше стає риторикою розчарованого хлопця, чиї залицяння не мали успіху.

Його оточення, сенатори і конгресмени-республіканці йдуть ще далі. Ліндсі Грем закликає росіян на повстання (!), Рубіо погрожує санкціями, Бессент називає Путіна воєнним злочинцем.

Проте за цим потоком слів є ключове питання: яких реальних дій варто очікувати від американської політики, особливо в контексті підтримки України та тиску на Російську Федерацію?

Трамп не змінився і ніколи не зміниться: він обожнює диктаторів, його мислення функціонує переважно в категоріях грошей, політичний стиль тяжіє до XIX століття, з їх концепціями сфер впливу та колоніального перерозподілу.

Важливо також, що Трамп, попри видиму самовпевненість, є чутливим до впливу, і тривале повторення певних тез може призвести до їх засвоєння.

Трамп щиро розраховував на швидке порозуміння з російським диктатором, якого сприймав як "брата по духу", такого ж "генія", здатного зрозуміти логіку великих угод. На цьому тлі фігури на кшталт Зеленського чи європейські лідери видавалися йому слабкими та легко піддатливими до тиску. І його задум (наївний і дурний, відверто кажучи) полягав у швидкій економічній угоді з Москвою, спільному фронті проти Китаю та примушенні України до капітуляції.

Однак ця конструкція виявилася нежиттєздатною.

З одного боку, Путін не міг собі дозволити антикитайський альянс із США без відновлення європейського ринку для російських енергоресурсів, що було нереалістично. Україна ж продемонструвала незламність.

З іншого, і це більш вагомо, – для самого Путіна вихід із війни наразі несе екзистенційні ризики для стабільності його режиму. Перезавантаження економіки, проблема реінтеграції "учасників СВО", посилення регіональних та олігархічних кланів – все це робить мирний сценарій вкрай небезпечним для Кремля, особливо за примарної надії на "переломну" перемогу.

Попри очевидний провал початкової стратегії, Трампу дуже важко відмовитися від ідеї дружби з Путіним.

Проте його специфічна поведінка останніх місяців почала генерувати відчутні негативні наслідки в США. Дедалі більше американців, включно з республіканським електоратом, сприймає його позицію щодо Росії як прояв слабкості. Це, своєю чергою, трансформується у політичну загрозу для Трампа та партії і створює запит на більш рішучу політику.

Тиск на Росію стає необхідним не через альтруїстичні міркування (їх немає), а через необхідність не виглядати слабким. Тому з'являються ініціативи щодо санкцій.

У цьому контексті українська та європейська дипломатична тактика, спрямована на послідовну демонстрацію неадекватності та недоговороздатності Путіна, починає, хоч і повільно, давати свої плоди.

Якщо Путін намагається культивувати образ непередбачуваного трикстера, хоча ним не є, то Трамп – справжній трикстер. Він сіє хаос заради хаосу, і діє виходячи з власного его. Тому його нарцисична реакція і образа на поведінку Путіна нам на користь.

Зараз додаткові санкції виглядають дуже ймовірними, хоча й не негайними. Вони можуть стати реальністю за кілька тижнів чи місяців як результат тиску з боку оточення Трампа та його власного почуття образи через те, що Путін не оцінив його залицянь. Віра у непереможність Росії теж дуже непевна, а заяви російських офіційних осіб, на кшталт алко-Медведєва, є радше маркерами слабкості, аніж сили.

Отже, попри генератор випадкових заяв у голові Трампа, загальна динаміка свідчить про поступове посилення чинників, що змушують його до більш прагматичної та жорсткої позиції щодо Росії.

Ключові фігури вже декларують розуміння токсичності попереднього курсу. Хоча на шляху до адекватності ще будуть спроби переговорів, меморандуми та, можливо, чергові реверанси в бік Путіна, загальний тренд для Кремля вимальовується доволі негативним.

У цій складній грі впливу на діда Україні важливо зберігати холодний розум і триматися обраного курсу.

Оригінал