Україні потрібні союзники, а не партнери: декілька думок після саміту "коаліції охочих"

Нам нарешті треба перейти від неефективної моделі гуртування навколо незгуртованого до конкретного пошуку союзників. Не партнерів, а союзників.

Путін союзників має. Як мінімум – Північна Корея, яка відправляє на фронт свою живу силу.

Тобто нам конче треба конкретний оборонний договір з тими, хто не просто підписує якісь "гарантії", а по суті однозначно воює за тебе. Такими можуть бути США, Японія, Британія.

Якщо в майбутньому наша модель існування – це Ізраїль, то нам треба саме союзники.

Ви бачите в Макроні чи Мерцові, союзників? Особисто я – ні. Я б називав їх навіть не партнерами, а попутниками.

Памʼятаєте заяви Мерца про "Тауруси" для України уже на другий день після обрання, якщо Путін не зупиниться? Путін зупинився? "Тауруси" передали? От так і з цими "запевненнями".

Питання дефініцій. Одні кажуть – будуть гарантії "після закінчення бойових дій", інші – після "встановлення миру".

Це в якому майбутньому? Через рік, два, десять? А якщо національні парламенти цей документ не ратифікують, що тоді?

І що робити з позицією тих країн, які вже зараз кажуть, що воювати за нас не будуть? Вони й за себе-то не дуже готові.

Висновок: електоральні цикли давлять на мізки так, що відбувається ерозія здорового глузду. Що ж…

Єдиним фактом, який можна зафіксувати на сьогодні, є розуміння, що Європа вже далеко не єдина. Є відверті пособники Росії, є "ждуни", які згодні, щоб це вже нарешті хоч якось закінчилося, і є ще частина тих, хто хоче, щоб Україна вистояла. Хоча тезу про те, що Росія має однозначно програти, я так і не почув.

Усі теперішні дії не дають відповіді на запитання – а чи зупиняють вони Путіна сьогодні. І відповідь однозначна – ні.

Субʼєктність України – в її Збройних Силах. Хотілось би, щоб ще було б і в тилу, але зараз це ілюзія, бо не вистачило мудрості.

А загалом сценарій очевидний. Він вимальовується сам собою. І він досі в перспективі нагадує корейський.

Оригінал