RU

Вторгнення РФ | "Не залишилось нічого, крім страху та надії". Історії тих, хто чекає своїх з Маріуполя

Фото: УНІАН
23.03.2022, 19:00

Осада Маріуполя триває вже більше двох тижнів. Щодня російська авіація скидає на місто близько ста бомб, цілячись в об’єкти, де ховаються тисячі людей. Офіційні втрати станом на 14 березня – 2357 людей, але реальних не знає ніхто. Ті, хто вижив, сидять у підвалах без світла, тепла, а часто – їжі та води. Росіяни не пускають в місто гуманітарні вантажі, а виїхати звідти змогли лише кілька тисяч мешканців і лише останніми днями.

Liga.net поговорила з чотирма людьми, близькі яких залишаються в блокадному Маріуполі. З деякими з них немає зв’язку з початку березня. Це чотири історії про страх, надію та спогади, яким було місто та життя в ньому до 24 лютого.

Богдан Кінащук, незалежний фільммейкер, 31 рік. Тримає зв’язок з батьками в Маріуполі

Фото: особистий архів

Наша родина – з Авдіївки. Коли в 2014 році на Донбасі розпочалася війна, я навчався в університеті в Донецьку, а жив з дівчиною в Макіївці. Ми поїхали спочатку до Львова, а далі до Києва. Батьки ж довго сиділи в Авдіївці і не реагували на те, що відбувається. Не хотіли лишати свій дім – вони довго на нього працювали, вкладалися. В них дуже сентиментальні почуття до місця, де вони народилися, де пройшла юність. Вони казали: "Перечекаємо, все буде добре". Лише коли до сусідів "прилетіло", вони зібралися та поїхали. Але, як тепер виявилося, недостатньо далеко – в Маріуполь.  

Я завжди любив приїздити в Маріуполь. По-перше, там живуть мої батьки. По-друге, там був мій улюблений бар "Ізба-читальня". Є такий військовий Богдан Чабан, в нього був бар з такою назвою в Донецьку. Перше, що він зробив, коли демобілізувався з фронту, – відкрив такий самий заклад в Маріуполі. Коли я був в місті, постійно заходив туди, ми випивали, спілкувалися про те, що було. Маріуполь завжди подобався мені тим, що нагадував всю ту донецьку промисловість, серед якої я виріс. А на додачу там ще є море. Такий джекпот.

На кожен Новий рік я приїздив в Маріуполь та бачив, як він змінюється. В 2014 році містом там можна було назвати лише центр. Відходиш від нього 200 метрів – починається селуха. А зараз… Добре, я не буду казати "зараз", але ще місяць тому Маріуполь був справді європейським містом. Там були гарні сквери, шикарний міський транспорт, всюди чисто. В Маріуполі є два велетенські індустріальні гіганти, і завдяки децентралізації, всі податки від них залишались в місті і йшли на його розвиток.

З кінця січня я працюю з нідерландським медіа. Ми з їхнім журналістом їздили по всьому Донбасу та східній частині України. Всюди запитували людей, як вони дивляться на те, що Росія концентрує війська і можлива ескалація. Всі відповідали: "Господи, та що ти несеш? Росія ніколи на нас не нападе". Мої батьки в Маріуполі також казали: "Все буде нормально. Ти що, реально думаєш, що Росія буде бомбити наші міста та вторгнеться в Україну?".

Наприкінці січня ми з нідерландським журналістом обидва були налаштовані оптимістично. Ми думали: "Війна? Це неможливо, тому що це кінець Росії, та й взагалі, це просто неможливо". Але з кожним тижнем мій журналіст ставав все схвильованішим та песимістичнішим. В один з днів перед вторгненням він сказав: "Ну, срака. Я не вірю, що війни не буде". Я все ще не вірив, що буде. А десь 22 лютого ми писали інтерв’ю з колишнім міністром фінансів Олександром Данилюком, і він сказав: "Я не сумніваюся, що війна буде". В той момент я повірив, але всередині себе все одно не хотів вірити. Десь я і досі не вірю, що все це відбувається насправді.

24 лютого, коли розпочалася війна, ми з мамою зідзвонилися лише ввечері. Вони з батьком живуть окремо, і в неї є бойфренд. В той момент він був у справах в Києві, і мама хвилювалася, що залишилася сама. В перші дні вона казала, що все нормально, але сильно стріляють на сході міста. В Маріуполі тоді були впевнені, що вони в надійному захисті. Так воно і є, але ж ці покидьки обстрілюють здалеку та цілять в цивільні об’єкти.

Мамин бойфренд повернувся, коли частина дороги на Херсонщину вже була захоплена, але він якось прорвався. Вони почали активно готуватися до блокади. Мама вже навчена – вона пережила Авдіївку та Донецький аеропорт, тож набрала повну ванну води та пішла робити стратегічні запаси їжі. А ще – алкоголю та тютюну, бо це універсальна валюта.

З плином часу голос мами в телефоні змінювався. Спочатку вона просто розповідала про їхню ситуацію та запитувала, як у мене справи. Потім, коли Маріуполь вже був у блокаді, голос став тремтіти, вона запитувала більше про те, що відбувається в країні, як проходять перемовини, де зараз стоять росіяни. Розповідала, що бойфренд їздив дорогою і бачив, як мертві люди просто лежать на землі, і ніхто їх не забирає, тому що страшно. Мама часто питає: "Чому нас обстрілюють?". Я не знаю, як відповісти. Не можу сказати: "Блін, це жорстко, мамо" або "Мамо, тримайся", бо то не дуже допоможе. Я просто не кажу нічого.

Мама розповідає, що сусіди з дітьми та літні люди здебільшого проводять час у підвалі. Вона ж знайшла "безпечне" місце в тамбурі, де подвійні стіни, і сидить там. Зв’язок в цьому місці не ловить, і щоб зателефонувати, вона підіймається на дев’ятий поверх.

Розповідає, що в магазині залишилося або щось екзотичне – типу восьминога, або щось в плісняві. Черги в той магазин – по п’ять годин, і люди стоять, ризикуючи, що може щось прилетіти, й стояти вже буде не потрібно. В магазині понакручували ціни й приймають лише готівку. Але готівки майже ні в кого не має. Всі гроші на картках.

Мама в той магазин не ходить. Каже, що це дуже екстремальні ігри, і вона не хоче в них грати. Останній раз розповідала, як обміняла тютюн на сало, і каже: "Живем!". Товарообіг там нормальний.

Хтось з під’їзду щось готує та пригощає інших. А хтось приїздить із селищ на околиці Маріуполя і каже: "В нас взагалі нічого немає". Люди скидають їм хоча б якусь їжу в пакети, і вони можуть прожити ще день. Все це дуже цинічно, бо на виїзді з Маріуполя стоїть великий конвой з їжею, а росіяни його не пускають.

Коли не стало води, але ще було холодно, люди використовували талий сніг. У мами ще була вода в ванній, вона телефонувала мені та казала, що дуже шокована, бо дивиться у вікно, а там жінка черпає воду з калюжі, щоб приготувати щось. Як зараз у мами з водою, я не знаю, але вона не жалілася. Може, є якісь запаси.

Єдина штука, яка не дає їм з’їхати з глузду, – це перемовини. Вони дуже сподіваються, що хоча б перестануть стріляти. Тому що коли ти не виходиш на вулицю, бо можеш не повернутися, це найбільша проблема. Загальний настрій – це страх. Нічого, крім страху та надії.

Днями в маминого бойфренда не стало машини, а сам він дивом вцілів. Він вивозив людей з розбомбленого будинку, а коли повертався, його обстріляли з літака в два заходи. Перший раз, як мама розповідала, трохи пошкрябало, але він поїхав далі. І тут літак почав повертатися. Мамин бойфренд зупинився та вибіг з машини, а літак розхріначив її, і вона згоріла. Саме в той день відкрили умовні коридори для виїзду на машинах, і мама сказала: "Ну, тепер ми залишаємось".

З батьком не було зв’язку 13 днів. Днями я був на зйомці, і він зателефонував. Каже: "Привіт. Я тут сиджу на даху будівлі. Зарядив телефон. Як у тебе справи?". Я відповів, що нормально, і він такий: "Ну, я радий, що у тебе все добре. Я тоді пішов у підвал". Ми нечасто розмовляємо довго, тому ця наша розмова була майже такою, як завжди.

Всі люди в Маріуполі, їхні близькі та вся Україна, всі хочуть лише одного – щоб це закінчилося, щоб люди більше не вмирали. Цегла, щоб відбудувати місто, знайдеться. Головне, щоб залишилися люди.

Петро Андрющенко, радник мера Маріуполя. Зараз перебуває не в місті:

Фото: особистий архів

Маріуполь вже вісім років на лінії фронту. Тому цієї зими, коли почалися новини про можливу війну, паніки в місті не було. Якщо хтось і думав, що війна буде, то точно не очікував такого безумства.

Місто постійно розвивалося, ми всерйоз думали про переналаштування економіки з промислової на туристичну. 5 березня у нас мав стартувати перший в Україні фототиждень – фестиваль, де були б роботи всіх українських фотографів, що отримали міжнародні нагороди в 2021 році. Восени ми планували провести перший ярмарок сучасного мистецтва, де його можна було б купувати, повинні були приїхати міжнародні гості. Відбудували центр міста, відновлювали історичні пам’ятки.

24 лютого зранку пролунав вибух. Всі зрозуміли, що розпочалася війна, але було якесь неприйняття цього, ніхто не усвідомлював, що взагалі відбувається. Люди прокинулися та поїхали на роботу. Звісно, в перші дні багато людей поїхали з міста. Але показовим було те, що евакуаційні потяги, які їздили на початку війни з Маріуполя, йшли неповні.

Поступово кільце навколо Маріуполя стискалося все більше. Спочатку були обстріли лівого берега, вони ставали все щільнішими. А потім – пішло, пішло, пішло. Дедалі більше і більше обстрілів. Що вужче стискалося кільце, то більше було обстрілів.

Спочатку ми трималися. Попри все запускали муніципальний транспорт. Швидко усували пошкодження електрики та водопостачання. А потім росіяни прицільно знищили комунікації і почали спеціально робити так, щоб наші комунальники та ремонтні бригади не могли підійти та почати відновлювати щось, бо їх розстрілювали. З цього й розпочалася реальна блокада. Далі щільність атак та обстрілів зростала, і те, що є зараз, – це просто пекло.

Більшість людей живуть у підвалах. Дуже рідко виходять на вулицю, бо перерви між обстрілами короткі. Виходять лише ті, хто живуть в районах, що обстрілюються менше. Збирають воду там, де її ще можна дістати, – десь на теплотрасах.

Станом на 14 березня, за офіційними даними, загиблих в місті було 2357. Але реальні дані можна буде сказати лише, коли зупиниться вогонь і почнуть розбирати завали. Але якщо все триватиме, як зараз, то на кінець блокування може бути й 10, й 20 тисяч загиблих. Мета росіян – знищити всіх людей, які тут живуть.

Кілька днів тому люди з Маріуполя вперше змогли виїхати з міста на машинах. Ми зрозуміли, що є умовне припинення вогню у напрямку руху та сповістили про це своїх людей. Наші військові супроводжували їх на контрольованій Україною території, щоб вони не заблукали. Запорізькі військові також зустрічали наші машини у себе. В місті зробили гуманітарний штаб, щоб нагодувати та обігріти людей. Хтось із них вже рухається далі, хтось залишається в Запоріжжі.

Маріуполь – це форпост України на сході. Це символ, і був ним усі вісім років війни. Це місто, яке деокупувалося та агресивно дало відсіч росіянам. Ми показали, що Маріуполь – це Україна. Коли протягом всіх цих років люди виїздили з тимчасово окупованих територій, вони бачили різницю – що таке українське місто на Донбасі, і що таке зараз Донецьк чи Новоазовськ.

Маріуполь ставав кращим з року в рік, і Росію тут ніхто не шукав та не кликав. Саме тому зараз його знищують. Іншого пояснення немає, адже щоб захопити місто та керувати ним, має бути інфраструктура та живі люди – щонайменше. Росіяни просто намагаються знищити все мирне населення Маріуполя та все, що є в місті. Просто перетворити його на попіл і, як мені здається, показувати всім українцям, що вони можуть зробити, якщо наш дух залишиться нескореним. Але ми віримо, що врятуємо наших людей та наново відбудуємо місто.

Анна Чуданова, 28 років, моушн-дизайнерка. В Маріуполі в неї залишився дідусь, а дві подруги виїхали:

Фото: особистий архів

Я народилася в Маріуполі та переїхала звідти у 2015 році на навчання. В 2014-му ми всією родиною були там. Навіть коли у 20 км від міста стояли танки, ми не планували нікуди їхати – тому що жили у віддаленому районі, біля порту. Прилітало більше в Східний район, він на іншому кінці Маріуполя.

Восени 2021 року мої батьки переїхали в Київ – допомагати сестрі з дитиною. В Маріуполі залишився дідусь зі своєю дружиною та його син з родиною й дітьми. З усіма ними зараз немає зв’язку.

Я часто приїздила в Маріуполь – побачитися з дідусем та подругами. За останні чотири роки місто дуже оновилося. Дорогу, яку розбили авіабомбою, відновили рік тому. Будинки в центрі теж відремонтували. Пологовий, який розбомбили, відновили ззовні та всередині. В Маріуполі зробили класну набережну з фудкортом та лавочками, яхт-клубом. Біля Драмтеатру була гарна площа, люди сиділи там на газонах в теплу пору року. Недавно навіть з’явився IT-хаб. В Маріуполі хотілося бути, і я планувала нову поїздку туди – на 8 березня, довгі вихідні. Але потім сталося 24 лютого.

В перші дні війни нам здавалося, що Маріуполь – найбезпечніше місце в Україні. Тоді були активні бойові дії в Києві, Харкові, Сумах, а в Маріуполі ніби нічого не відбувалося. Ми ще обговорювали з родиною між собою, що, можливо, краще всім їхати туди. А потім ситуація почала змінюватися. Поки був зв’язок, я щодня телефонувала дідусеві та подругам, питала, як вони. Дідусю 84 роки, він не хотів виїжджати. Віджартовувався, що якщо й буде кудись відповзати, то на кладовище. Я намагалася хоча б нагадати про банальні дії під час обстрілу – де треба бути та все таке.

1 чи 2 березня я зателефонувала дідусю, і він сказав, що вже страшно – дуже гупають, та невідомо, що буде. Тоді в них вже пропало опалення.  Більше зв’язку не було ні з ним, ні з подругами, які тоді вже жили у підвалах.

Всі ці дні ми з батьками намагаємось хоч якось зрозуміти, що зараз з дідусем. Я знайшла в соцмережах групу, де люди пишуть: "Така-то адреса. Спілкувалися зі своїми, будинок цілий" або "Така-то адреса, був приліт". З тієї групи ми дізналися, що в місті немає води та тепла, закінчується їжа, що хто може, готують на вогнищі на вулиці. Організовують пункти зарядки телефонів з генераторами. Є люди, які знають, що в певній точці в місті ловить зв’язок, та ходять туди, щоб на секунду зателефонувати близьким та сказати два слова: "Ми живі".

Батьки, я та сестра телефонуємо на всі номери, відправляємо дідусеві смски, пишемо: "Якщо буде евакуація – їдь", розповідаємо, що до них намагається прорватися допомога. Я знаю, що в місті чутками розганяється зовсім інше – що їх покинули, вони нікому не потрібні, що невідомо, хто стріляє – рашка чи наші. Що їх залишили помирати.

Читайте нас в Telegram: проверенные факты, только важное

Кілька днів тому я вчергове почала телефонувати дідусеві та подругам з Маріуполя. І тут побачила, що одна з них виклала сторіз, як вони виїжджають. Я почала телефонувати іншій подрузі, і несподівано пішов гудок. Вона взяла слухавку, сказала "Привіт" та почала плакати. Розповіла, що вони виїжджали під обстрілами та бомбардуванням, що якраз в цей момент в сусідній будинок прилетіло, і це було – пан або пропав.

За кілька годин з однією з подруг знову не було зв’язку, а інша написала, що все добре, вони у Бердянську, і вона вперше за 15 днів пішла в душ, поїла гарячу їжу та лягла у ліжко. Сказала, що за ці два тижні в підвалі вже перестала вірити, що десь існує нормальне життя, є світло та їжа, не стріляють та не бомблять.

Ми з батьками та сестрою продовжуємо кожного дня шукати дідуся. Пишемо в групи, місцевим волонтерам, роздивляємось фото в ЗМІ. Мені вже складно сказати, що я відчуваю. В якийсь момент емоції ніби паралізувало, бо те, що відбувається, неможливо осягнути. Лише коли подруги почали виїжджати, в мене з’явилася надія. Треба просто знайти якісь суперсили, щоб витягти звідти людей. Все інше зараз не має значення.

Аніта Шульга, 40 років, помічниця юриста. В Маріуполі залишається подруга:

Фото: особистий архів

Ми з моєю подругою Анею були сусідками в Донецьку, відтоді й дружимо. В 2014 році я з чоловіком переїхала до Маріуполя, але ненадовго – за три місяці ми вирушили далі. Аня з чоловіком тоді ще сподівалися, що війна закінчиться, та залишалися в Донецьку. А у 2015 році переїхали в Маріуполь.

Їм дуже подобалося місто, в обох була нормальна робота. Ми спілкувалися телефоном – і перед війною також. Вони не вірили, що щось буде, не думали їхати з міста. Може, в цьому є й моя вина, бо я казала їй: "Аню, та такого, як в Донецьку, не буде". Я була впевнена, що всі ці новини – просто нагнітання. Ні Аня, ні я не збирали тривожних валізок.

Ми зідзвонилися через кілька днів після 24 лютого. Аня сказала, що в Маріуполі жах, він постійно обстрілюється. Спочатку вони з чоловіком сиділи в коридорі у квартирі. Подруга виходила на зв’язок на хвилинку та казала, що вони взагалі не можуть вийти з дому, бояться. Потім її телефон перестав відповідати. В перші дні березня Аня знову вийшла на зв’язок та сказала, що вони в підвалі свого будинку, ще за якийсь час – що в підвалі офісу її чоловіка. Далі зв’язку не було кілька днів. А вчора вона знову зателефонувала. Сказала: "Ми живі. В підвалі. Тут холодно, я застудилася. Страшно". Більше нічого.

Всі рази, коли Аня виходила на зв’язок, вона була у жахливому емоційному стані. Знаю, що люди переживають війну по-різному. Хтось в Маріуполі палить вогнища, тримається. Вона не тримається зовсім. Це її просто вбиває. Щоразу, коли вона телефонувала, то плакала та казала: "Я вже не можу, так страшно, і навкруги стріляють". Вона була в паніці, голос тремтів. Я дуже сподіваюся, що вони зможуть виїхати, або що все це скоро закінчиться. І що Аня все витримає і знову почне нове життя. Вже вдруге.

"Не залишилось нічого, крім страху та надії". Історії тих, хто чекає своїх з Маріуполя

специальный корреспондент LIGA.net
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.
Вакансії
Більше вакансій
Manual QA Engineer
Киев Ligamedia
Розмістити вакансію

Коментарі

Останні новини