Зміст:
  1. Голос Бога на дивані 
  2. Уламок біля серця
  3. Що таке пекло
  4. Інтелігентний фашист 
  5. Пастор із десятьма сигаретами
  6. Служіння у колонії
  7. Полон, що завжди з тобою

Анатолій Волошин – 64-річний протестантський пастор із Маріуполя. Після початку повномасштабного вторгнення він записався в тероборону, отримав поранення та провів спочатку два місяці на Азовсталі, а потім – 295 днів у російському полоні. Його сини думали, що він загинув, та навіть написали некролог. Але він вижив і продовжував нести служіння у полоні. Тобто допомагав вижити й іншим. 

Підписуйтесь на корисний легкий контент в Instagram

Liga.net зустрілася з пастором напередодні річниці його виходу з полону. Він розповів, як віра та гумор рятують життя у полоні та як навіть у колонії в окупації можна створити церкву. 

Голос Бога на дивані 

Анатолію Волошину було 35 років, коли він став протестантським пастором. Була субота перед святом Трійці, він лежав на дивані, і раптом ніби почув голос: "Вставай та йди каятися". Ця фраза прозвучала тричі, Анатолій встав з дивану, надягнув парадний костюм і пішов до церкви. Відтоді ходив туди постійно, а за рік став пастором. 

Це 1994 рік, Маріуполь. Анатолій працював бульдозеристом. "Життя було сумне, я жив без Бога, – чоловік здалеку починає розповідь про те, як прийшов до віри. – Тоді горілка на виробництвах лилася рікою. Приводи ставалися часто, і щоразу під цей привід хтось приносив трилітровий бутиль". Дружині Анатолія це, звісно, не подобалось. Але у 1993 році вона почала ходити до церкви та перестала докоряти чоловікові. Так він зрозумів: Бог змінює життя на краще. "Дружина зворушила моє серце своєю поведінкою, – каже Анатолій. – Господь через неї дістався мене".  

Пастор з двома камінцями. Як Анатолій Волошин провів 295 днів у полоні та залишився собою
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Вже наступного дня після тієї суботи в Анатолія ніби відрізало бажання випивати. Поступово з'явилися нові друзі – брати та сестри з церкви. Життя змінювалось і ставало кращим. Анатолій і далі працював бульдозеристом, їздив у відрядження на вісім-десять місяців. Брав із собою Євангеліє та переповідав його колегам – тим, хто хотів слухати. Коли повертався у Маріуполь, ніс служіння у церкві паралельно з роботою. 

У 1999 році в Анатолія та його дружини було вже четверо дітей. У нульових вони взяли під опіку ще трьох. Життя не те щоб було безхмарним, але чоловіка все влаштовувало. Він багато працював, ніс служіння, все ж встигав мріяти та втілювати свої мрії. У 40 років несподівано зрозумів, що хоче навчитися кататися на роликах. Вставав о четвертій ранку, йшов кататися, поки ніхто не бачить. Навіть навчився робити трюки.  

Уламок біля серця

Старе життя закінчилося три роки тому. У 2021 році померла дружина Анатолія, у 2022-му почалася повномасштабна війна. За кілька днів до 24 лютого пастор та його брати з церкви зустрілися на нараду. Говорили, що ось-ось буде війна, що всі служителі є у списках росіян, і якщо станеться окупація – одними з перших потраплять "на підвали". Тому, хто відчуває в собі сили, нехай залишається, хто ні – краще їхати зараз. Анатолій не те щоб відчував сили залишитися. Найімовірніше, не розумів, що може статися у Маріуполі, та й машини у нього не було. Тож нікуди не поїхав.

25 лютого Анатолій прокинувся рано, за вікном чомусь було тихо. Він подумав: "Навіщо просто так марнувати своє життя? Якщо вже війна і я тут, то краще піду у військо. Хоча б щось зроблю, щоб захистити свій дім". Взяв документи, пішов у військкомат та в той же день опинився в пункті збору тероборони. Копав траншеї та ями для бліндажів, робив капоніри для БТРів.  

14 березня Анатолій сам викликався поїхати разом із водієм забрати приладдя. Вже збиралися повертатися, як почався обстріл. Перечекали. Коли стихло, водій спитав: "Ну що, поїхали?" Сіли в машину, гримнули дверима, і в ту саму секунду над капотом розірвався снаряд. 

Анатолій не пам’ятає момент вибуху, не знає, чи він був гучним. Він просто побачив дірку у куртці та багато крові. Була поранена рука, уламок пробив бронежилет та зайшов під ребра з лівого боку, трохи не діставшись серця. Було важко дихати, боляче та страшно. 

"Мене привезли у лікарню, зробили операцію, – розповідає Анатолій. – А наступного дня снаряд прилетів прямо під вікна моєї палати. Було гучно, посипалося скло. Прибігли медсестри: "Хлопці, треба спускатися до підвалу. Ви як хочете, але ми вас не перенесемо. Треба самим". Не знаю як, але я встав, спустився, і ми просиділи в тому підвалі добу – без теплого одягу, у холоді. А 16 березня приїхала машина та забрала всіх поранених на Азовсталь". 

Бункер, у якому на початку повномасштабної війни був шпиталь на Азовсталі, називався "Залізяка". У ньому на мінус другому поверсі перебували десь 300 поранених. Там же робили операції. Хтось не міг вставати, хтось трошки ходив. Хтось у перервах між бомбардуваннями підіймався на поверхню подихати повітрям. Але таких було небагато, Анатолію вони здавалися невимовними сміливцями. Більшість з тих, хто потрапив на "Залізяку", чіплявся за своє місце та боявся піднятися навіть на перший поверх. 

"Не вистачало повітря, людей було так багато, що частина лежали на підлозі, – згадує Анатолій. – На піку напливу поранених ми вчотирьох займали два ліжка. Троє сиділи на одному ліжку, четвертий спав на другому. І так по черзі. Коли комусь ставало краще, його переводили в інший бункер". 

За напливом машин із пораненими росіяни швидко зрозуміли, що у "Залізяці" розташовано шпиталь. Та почали прицільно бомбити саме це місце. Спочатку завалило один вхід, тоді відкрили другий. За якийсь час по ньому теж вдарили. Завалилася стіна в операційній та розбомбило кухню. Тепер їжу готували в іншому бункері та приносили пораненим. Їжі ставало дедалі менше. 

"У Біблії є момент, коли цар Давид каже своїм воїнам: "Я хочу пити. Принесіть мені води, – розповідає Анатолій. – Вони, ризикуючи життям, пробилися до колодязя та принесли воду. Але замість того щоб випити її, Давид вилив цю воду на землю. Він сказав, що не може її пити, адже ця вода здобута ціною крові. На Азовсталі було те саме. Нам приносили їжу, ризикуючи життям. Але надто хотілося їсти, тож я не викидав їжу, я їв". 

У квітні на одне приймання їжі пораненим на "Залізяці" приносили половинку пластикового стаканчика каші та дві банки консервів "Сайра" на п’ятьох. За два місяці у шпиталі Анатолій схуд на 22 кг: було 78, стало 56. 

Їсти хотілося весь час. Хтось уривав собі більшу порцію та тихенько їв сам. Поранені, які лежали, коли приносили їжу, підіймали голови, ставали схожими на сурикатів та просили тих, хто ходить, принести їм щось. "Щоб хтось у когось відбирав їжу – такого не було, – каже Анатолій. – Скажімо так: просто комусь не додавали". 

Що таке пекло

Ліків та витратних матеріалів також не вистачало. У нормальних умовах Анатолію мали б робити перев’язки щодня, на Азовсталі їх робили раз на чотири-шість днів. "Приходиш, питаєш: "Ну що, сьогодні буде перемотка?" Відповідають: "Ні, немає матеріалу, чекай, як привезуть", – згадує чоловік. – Гелікоптери з ліками проривались у Маріуполь чотири рази. А потім ми рвали простирадла, щоб зробити перемотку". 

Анатолій ніби не хоче робити свою розповідь надто трагічною. Після кожного драматичного моменту він вставляє щось оптимістичне або смішне. Зараз він каже: "Найдивніше, що на "Залізяці" ніхто не хворів, а рани швидко загоювалися. Коронавірус – той взагалі зник з Маріуполя 24 лютого. А у бункері, коли бомбили, то курява від пилу стояла така, що не видно, хто навпроти тебе. Але у таких умовах робили операції  і під час них ніхто не помер". 

Пастор з двома камінцями. Як Анатолій Волошин провів 295 днів у полоні та залишився собою
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

На "Залізяці" поранені мало розмовляли між собою. Більше дивилися фільми, які перекачували з телефону на телефон. Інтернету та зв’язку у Маріуполі не було з 14 березня, ніхто не знав, що відбувається на поверхні над бункером. Було зрозуміло тільки, що все погано. 

Якщо все ж розмовляли, то про щось побутове. Всі ніби заклякли у в’язкому тумані зі страху та бажання вижити. Хотілося втекти та просто не бути в цьому. Але втекти було неможливо, і навіть від думки про те, щоб вийти на поверхню, паралізовував страх. 

"Були декілька хлопців, які просили мене помолитися разом. І ми молилися, – розповідає Анатолій. – Але це було дуже обмежене коло людей, і я розумію чому. Тоді був такий стан фізичного та внутрішнього болю, який ніби чинив спротив молитві. Зовсім нічого не хотілося, все було паралізоване". 

Першого травня Анатолія перевели з "Залізяки" в інший бункер – він називався "Шеврон", і там базувалася тероборона. "Я не хотів нікуди переходити. Як і всі на "Залізяці", чіплявся за своє місце, – розповідає Анатолій. – Але старший по бункеру сказав, що я забираю багато ресурсів – місце, повітря, їжу. Тому маю перейти. Виявилося, що це було на краще – на "Шевроні" давали трохи більше їжі".  

Анатолій провів на "Шевроні" 17 днів. В один з цих днів чоловік лежав на ліжку і так само, як у 1994 році, почув голос. Він казав: "Сину, подивись, що таке пекло. Це не те, де чорти смажать грішників на пательні. Пекло – це коли не вистачає їжі, інформації, спілкування. Коли ти сам на сам зі всім, що сталося. Пекло — це самотність, вкрита страхом та безвихіддю".  

"Коли ти перебуваєш у такому пеклі, то є два шляхи, – каже Анатолій. Той голос у бункері він сприйняв як одкровення. – Якщо махнути рукою на все, думати тільки про себе та як урвати зайвий шматок, то так і залишишся в пеклі на вічність. Інший шлях – вийти з зони страху, не думати лише про себе, робити щось для інших. Продовжувати жити за своїми внутрішніми принципами та вірою. Боротися – як риба, що пливе проти течії". 

Анатолій говорить це, і в його очах загоряється вогник – як завжди буває у людей, коли хтось зацікавився їхньою улюбленою темою. Він сміється: "Я попереджав! Якщо хтось питає у мене щось про віру чи Біблію, можна вважати, він попався". 

Підписуйтесь на наш Instagram: корисні пояснення актуальних тем

Інтелігентний фашист 

17 травня 2022 року Анатолій разом з іншими військовими вийшов з Азовсталі у полон. Їх привезли в Оленівку, і три тижні там відчувались як три місяці, якщо не три роки.  

"У нашому бараку було 400 осіб, – згадує Анатолій. – Місця не вистачало. Спали на ліжках, на підлозі між ними, на підлозі під ліжками. Але у нас було не найгірше. В інших бараках жили по 500-600 осіб, у азовців – десь 800". 

Пастор з двома камінцями. Як Анатолій Волошин провів 295 днів у полоні та залишився собою
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Дні не були заповнені нічим, крім очікування. Кожен чекав, поки його викличуть на допит, та боявся, що буде під час цього допиту. "Мене викликали лише двічі, – розповідає Анатолій. – Один раз – на допит, інший – взяти відбитки пальців та зразок ДНК. Допит пройшов нормально. Мене привели десь о другій ночі, в кабінеті сидів втомлений інспектор, ставив мені питання – приблизно як зараз у нас з вами на інтерв’ю. Тільки один там був "ДНРовець", що весь час кричав: "Что, пришли с нами воевать?! С кем?! С нами, с донецкими?!" Я не відповідав на це. Подумав: краще промовчу, навіщо дратувати собаку?" 

Анатолію пощастило, що його не били та не катували. Але це робили з іншими бранцями. Особливо діставалося тим, у кого були татуювання зі слов’янськими символами. "Полонені, які були тут до нас, казали, що раніше в Оленівці були інспекторами "ДНРівські" вертухаї, і ось вони звірствували, – каже Анатолій. – Але тортури та побиття були й зараз. Не знаю, чому мене це минуло – може, тому що я старий та поранений. Мене там один з вертухаїв називав "фашист-інтелігент" – через те що я в окулярах". 

В Оленівці, як і на Азовсталі, постійно хотілось їсти. На одне приймання їжі давали ополоник юшки або каші та 1/16 частину хліба. Це 37,5 грама. Весь час було чути вибухи та гул літаків. Щоб заглушити тривожні думки, бранці грали в шахи та розмовляли. 

"Якось один з хлопців з мого барака, Руслан, запитав у мене щось з Біблії – його цікавило якесь трактування, – розповідає Анатолій. – У нас зав’язалася бесіда, і десь тиждень чи більше я розповідав йому Біблію кілька годин на день. Він слухав із великим інтересом, і це давало мені сенс". 

10 червня Анатолія разом з іншими бранцями з його барака перевезли з Оленівки до колонії у Довжанську Луганської області. "Я перший з усіх зайшов у приміщення, де ми мали жити, і просто онімів, – згадує Анатолій. – Побачив ліжка, застелені білими простирадлами, з подушками у білих наволочках. У Оленівці нічого цього не було. Тут давали на сніданок та вечерю четвертину хліба, а на обід – половину. Я у Довжанську за вісім місяців набрав 15 кілограмів! Обстрілів щодня не було, і взагалі життя стало кращим, ми жили надією на обмін. Але так було не зі всіма. До тих, кого взяли в полон з поля бою, ставлення було зовсім інше".  

11 червня у Довжанську Анатолій вперше за майже чотири місяці зміг сходити в душ. Востаннє він мився 28 лютого на базі тероборони в Маріуполі. Потім тільки раз мив голову під дощовою водою, що стікала з даху в Оленівці. Зараз душ був насолодою та очищенням.

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь у дискусіях

Пастор із десятьма сигаретами

У полоні на Луганщині Анатолій ніби знову повною мірою став пастором. В Оленівці він переповідав Біблію хлопцю на ім’я Руслан, а у Довжанську до них приєднався ще один бранець, і вони почали молитися втрьох. З часом навколо Анатолія зібралося близько 20 осіб, і вони молилися разом щоранку та щовечора. "Під нашим приміщенням у Довжанську жили зеки, – каже Анатолій. – Ми потайки через них дістали Новий Заповіт. Хтось читав, а я пояснював, як це розуміти". 

Пастор з двома камінцями. Як Анатолій Волошин провів 295 днів у полоні та залишився собою
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Якось пастор розговорився з одним із хлопців, і той зізнався, що не відчуває сил жити далі, думає, що накласти на себе руки – це вихід. Анатолій вислухав та запропонував помолитися разом, сказав, що без Бога людині важко витримувати духовні випробування та безвихідь. Вони стали молитися та розмовляти.  

"Ще й нам поставили телевізор в бараку, і з нього майже цілодобово вєщала Скабєєва, — згадує Анатолій. – Хлопці як наслухаються її, так і ходять весь час похмурі. Я вирішив щось з цим робити. Кажу їм: "Та ви ж слухайте, що вона говорить поміж рядків". От вона каже: "А расскажите мне, что у нас хорошего на фронте? Где-то мы наступаем или нет?" Це означає, що нічого хорошого для них не відбувається. Або вона зачитувала перелік зброї, яку Україні надають партнери. Я кажу: "Хлопці, дивіться, ми маємо підтримку! Треба просто чекати та бути спокійними. Ми ж тут як в Туреччині – "ол-інклюзів". Все включено, і навіть побиття". 

Побиття бували після перевірок раз на місяць. Тоді всіх бранців повністю роздягали, а у приміщенні, де вони жили, проводили ретельний обшук. Перевертали постіль, нишпорили в кожному кутку, діставали все з кишень. 

Коли в Анатолія була змога вийти на подвір’я колонії, він шукав на землі незвичні камінці. Складав у кишеню, а потім дарував хлопцям на день народження, пояснюючи символізм кожного камінця. 

Пастор з двома камінцями. Як Анатолій Волошин провів 295 днів у полоні та залишився собою
Фото надане героєм

"Собі залишив два камінці, – каже Анатолій та показує фото в телефоні. – Перший я назвав "Добро і зло", бо на одному його боці ніби є зображення янгола зі складеними за спиною крилами, а на іншому – страшне обличчя, ніби як з фільму "Чужий". Другий камінець назвав "Сало" – він білий та маленький, схожий на шматочок сала. І гострий – я ним відрізав нитки у полоні, коли треба було щось зашити чи пришити". 

Згодом бранцям дозволили грати в доміно, шахи та нарди. Хлопці вирішили влаштувати чемпіонат з доміно. Вхід до гри коштував одну сигарету. 

"У колонії можна було працювати – за це давали сигарети, – пояснює Анатолій. – Я не працював, та і не курю вже давно. За мене поставили сигарету, і ми з напарником виграли чемпіонат, як приз я отримав десять чи навіть більше цигарок. Хлопці, що дуже хотіли курити, просили у мене: "Федорович, дай сигаретку". Я давав, але просив потім повернути, як заробить. Так у мене зібрався банк сигарет, і я дарував їх на день народження. Розповідав про це нещодавно на пасторській конференції, на мене чомусь дивно подивилися". 

Пояснюємо складні речі простими словами – підписуйся на наш YouTube

Служіння у колонії

У Довжанську у бранців чотири рази на день було шикування. Перше – о дев’ятій ранку після сніданку. Росіянин зачитував список полонених. Зазвичай вигукував прізвище, а той, кого назвали, мав вигукнути своє ім’я та по батькові. Якщо на цьому все закінчувалося, це означало, що жодних змін у житті в полоні найближчим часом не буде. Якщо ж бранець вигукував ім’я, а у відповідь чув: "Дата народження?", все всередині одразу починало бурлити сподіванням: можливо, буде обмін! 

"Ми чули від інших полонених, що коли так кажуть — отже, будуть якісь зміни. Найімовірніше, обмін, – розповідає Анатолій. – І от 24 чи 27 лютого саме так і відбулося. Коли називали моє та ще 11 прізвищ, просили вигукнути дату народження. А потім сказали, що в колонію приїхала якась комісія, і ми маємо йти давати інтерв’ю". 

Пастор з двома камінцями. Як Анатолій Волошин провів 295 днів у полоні та залишився собою
Анатолій під час перебування в полоні (Фото надане героєм)

Дорогою на інтерв’ю їх зупинили дві дівчини, зробили фото та виклали в інтернет. Анатолій відкриває це фото на телефоні. На ньому він у центрі кадру, поруч – кілька чоловіків. Всі в однакових чорних куртках та шапках. Пастор просунув поранену руку у пов’язку, яку зробив зі свого поясу, що раніше підтримував поперек. Його руки у великих саморобних рукавицях – він зшив їх з рукавів куртки. На передньому боці пов’язки – нашивка із чорно-білим фото Анатолія та підписом: "Волошин А.Ф. Отделение №6". Анатолій показує світлину з нашивкою великим планом окремо. З фото дивиться зовсім не схожа на нього людина – без окулярів, з бритою головою, глибокими зморшками біля губ, всі риси обличчя ніби спрямовані донизу. Це обличчя ніби не передбачає посмішки чи щирого захвату – зовсім не схоже на пастора, яким він є зараз. 

Це фото в інтернеті стало першою за майже рік звісткою для синів Анатолія про те, що він живий. Востаннє пастор виходив на зв’язок 14 березня, в день поранення. Далі зв’язку та інтернету не було. У полоні в Оленівці Анатолій виміняв за 37 грамів хліба дзвінок додому в іншого полоненого.  

"Я навіть не уявляю, яким чином він проніс туди телефон, – каже чоловік. – Я зателефонував синові, хтось взяв слухавку – мені здалося, що це його голос. Я сказав: "Женя, я в полоні в Оленівці, зі мною все в порядку". Голос відповів: "Ну добре". Я тоді подумав, що, може, це він спросоння так відповів. А вже потім, коли вийшов з полону, зрозумів, що помилився на одну цифру, і розмовляв тоді з чужою людиною. А сини весь цей час думали, що я загинув в Оленівці після вибуху 29 липня". 

Коли полонені прийшли на те інтерв’ю до комісії, до них вийшов російський омбудсмен та сказав готуватися на обмін. "Що тоді відбувалось у серці – не передати словами, – каже Анатолій. – Трохи пізніше нам сказали готуватися на завтра на шосту ранку з речами на вихід. Ми були такі раді, все склали, звільнили ліжка, а інші хлопці вже на них порозкладали свої речі. Вийшли, стоїмо, і тут приходить якийсь вертухай та каже: "Відбій". І ми ще на два тижні залишились у колонії". 

Ці два тижні Анатолій готував своє коло однодумців – тих, з ким він молився, – до того, що тепер вони будуть без нього. "Я маю право проводити таїнство висвячення, тобто поставлення іншої людини у священнослужителі. Тож я зібрав всіх, ми помолились, я сказав, що за головного у них тепер буде Руслан – і благословив його на служіння", – згадує Анатолій. 

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – тільки головне у вашій пошті

Полон, що завжди з тобою

Шостого березня під час вечірнього шикування росіяни знову попросили деяких полонених вигукувати дату народження. Два тижні тому це стосувалось 12 осіб, тепер – 28. Наступного дня відбувся обмін. Тоді 130 українських військових обміняли на 90 росіян. У пості омбудсмена Дмитра Лубінця про це йшлося так: "Наймолодшому звільненому ще не виповнився 21 рік, найстаршому скоро виповниться 64 роки". Під "найстаршим" мався на увазі Анатолій Волошин.  

"Перед тим як вивести нас з території колонії, місцевий вертухай перевіряв кожного – щоб нічого не забрали з собою, – згадує Анатолій та по-дитячому хитро посміхається. – Я виклав йому на стіл все, що у мене було. Але коли він відвернувся, швиденько забрав свої камінці й ще нашивку бранця – на пам’ять". 

Пастор з двома камінцями. Як Анатолій Волошин провів 295 днів у полоні та залишився собою
Фото надане героєм

Полонених везли дуже довго. Спочатку вантажівкою у кузові, потім транспортним літаком. Очі у всіх були зав’язані, але Анатолій трохи бачив крізь щілину. "Дивлюсь в ілюмінатор – сонце світить збоку. Я думаю, якщо сонце збоку — отже, ми летимо на північ. Летіли дуже довго, мені стало тривожно. Думаю: якщо зараз вийдемо з літака і я побачу сніг — отже, це не обмін, а нас привезли на північ, якийсь Біломорканал докопувати. І тоді все". 

Літак приземлився, і Анатолій одразу побачив сніг. Все всередині в одну секунду впало. І тут він почув голос когось із росіян. Той процідив крізь зуби: "Я б их в тюрьму посадил, а не на обмен привез". Анатолія та інших полонених ще кудись везли на автобусі, але пастор вже не переживав та не намагався дивитися на пейзажі за вікном. Тепер він точно знав: це обмін. 

"Ми вийшли з автобуса, нам звільнили очі та руки, і коли ми перетнули кордон, то побачили, що нас зустрічають понад 20 машин, дуже багато людей. Всі кричать: "Слава Україні", – на очах Анатолія виступають сльози. – Я одразу зателефонував меншому сину, сказав, що живий". 

Далі була реабілітація у Нових Санжарах, і Анатолію здавалося, що він у раю: можна їсти та пити, коли захочеш і скільки захочеш, можна приймати душ, є лікарі, є м’які ліжка. Потім обстеження та операція на руці в київській лікарні. Лікарі взяли нерв з ноги та пересадили в руку. Після цього трохи повернулася чутливість кількох пальців. 

Зовсім скоро Анатолію мають зробити ще одну операцію на руці. Спочатку він підіймає рукав светра та показує: нижче плеча у нього не вистачає м’язів. На їхньому місці пустота. Далі показує свіжий рентгенівський знімок – на ньому над плечовою кістю мерехтять маленькі крапочки, наче сніжинки. Анатолій пояснює: це уламки снаряда, що залишились у руці. Лікарі кажуть, що повністю відновити рухливість руки якщо і  вдасться, то лише за кілька років. 

Але Анатолій не з тих, хто концентрується на тому, чого не вистачає. Він вступив до капеланського батальйону та разом з іншими капеланами їздить на фронт підтримувати військових. Вчиться в Острозькій академії. Часто подорожує Україною та їздить за кордон до друзів з Маріуполя. Слідкує за кожним обміном полоненими та тримає зв'язок з усіма, хто був з ним і тепер вийшов на волю. На жаль, Руслан, якого Анатолій благословив на служіння у Довжанську, все ще не вийшов. 

Після поранення Анатолій постійно чує дзвін у вухах, а вночі часто прокидається від важких снів і потім не може заснути. Нещодавно разом з іншими капеланами їхали до Микуличина, і хтось взяв із собою книжку про ПТСР. Там був опитувальник з самодіагностики. Дорога довга, тож опитування пройшли всі. Результат виявився у всіх однаковий: за симптомами, ПТСР є. 

"Мені здається, війна, поранення, Азовсталь, полон – це все мене не змінило. Я залишився, яким був, – каже Анатолій. – І живу далі, роблю, що можу. Мені здається, це і допомагає у будь-яких обставинах залишатися людиною – допомагати іншим, щось робити, не просто існувати. Також важлива віра в Бога. Але віра без справ мертва". 

Пастор з двома камінцями. Як Анатолій Волошин провів 295 днів у полоні та залишився собою
Фото: Валентина Поліщук/LIGA.net

Після повернення з полону Анатолій часто буває в дорозі й навіть сам шукає приводи кудись поїхати. Йому стало складно бути на самоті, складно без руху. Коли він кудись їде та знає, що у пункті призначення на нього чекають, йому стає легше.

***

Ми з Анатолієм зустрічались у кав’ярні. Протягом кількох годин, поки він розповідав свою історію, навколо змінювалися відвідувачі. До нашого столика долітали шматки їхніх розмов – про бізнес, про родину, про те, як хтось захопився новим хобі. 

Майже наприкінці зустрічі офіціантка принесла Анатолію каву та два тістечка. І сказала, що це від когось у залі. Пастор став шукати очима знайомих, нікого не знаходив, але не припиняв спроб. Нарешті жестами запитав дівчину, що вже виходила: "Це ви?" Вона коротко відповіла: "Я не знаю вас, але почула, що ви розповідаєте. Не знала, як інакше сказати вам дякую за все". І швидко вибігла. 

Анатолій почервонів. Було видно, що йому важливе це "дякую", хоча він і не хотів їсти тістечка.