Поки наші у полоні, ми теж не можемо почуватися вільними

Коли мене запитують, що найважче в полоні, я не можу відповісти одним словом. Це суміш болю, страху, невідомості й постійного відчуття, що твоє життя тепер не належить тобі.

Я пройшов крізь це і тепер, коли знову можу бачити небо без ґрат, знаю: доки бодай один наш залишається там, ми не можемо сказати, що вільні.

В українському суспільстві іноді думають, що обміни – це рідкісні, виняткові події. Насправді ж це щоденна, копітка робота багатьох людей і цілої системи. З 2014 року і до сьогодні країна робить усе можливе, щоб повернути кожного, хто опинився у ворожій неволі. Зараз цим опікується Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими при Головному управлінні розвідки. У штабі при ГУР працюють люди, які ведуть переговори, складають списки, знаходять аргументи там, де, здається, вже нічого не можна зробити. Їхня робота дає надію на те, що рано чи пізно ми повернемо усіх бранців Росії – і військових, і цивільних.