Суддя Верховного Суду рекомендує кіно. І це відмінні рекомендації
1. "Дюна" Дені Вільнева – шедевр.
Вільнев – не філософ, він знімає кіно, і це кіно – прекрасне.
Не чекайте від другої частини пояснень, чому люди літають на космічних кораблях і б'ються на мечах. Його завдання зовсім не в цьому. Він створює світ Дюни і запрошує туди свого глядача. Саме відчуття перебування в цьому світі і є те художнє надзавдання, яке ставить собі режисер.
2. "Не час помирати" Кері Фукунаги – прощавай, Деніел Крейг, привіт запеклі суперечки, хто ж стане наступним (-ою).
Творці останньої серії з Крейгом дбайливо зібрали всі ідеї Йена Флемінга, струснули, не перемішуючи, і вийшло те, що вийшло.
Коммандер Бонд в книзі завжди мріяв померти на палубі палаючого корабля (яка смерть може зрівнятися з цією по красі, і не дарма в кіно він поправляє напарницю – Коммандер Бонд), в "Живеш тільки двічі" (книзі) був японський острів з купою отруйних рослин і самогубна місія Бонда після загибелі коханої (в кіно приблизно те ж саме, тільки Лея Сейду не вмерла, а виявилася жінкою з багатим внутрішнім світом), в останніх книгах Бонд такий і є – сентиментальний, але крутий.
Коротше, "Не час помирати" – це такий конспект з найяскравіших ідей книг Флемінга про Бонда в кінці свого шляху.
Це – фільм-прощання, а такі фільми ніколи не бувають проривом або чимось видатним. Це вам не "Координати Скайфолл" або "Казино Рояль", але іншого від цього фільму чекати і не потрібно.
Це – Бонд в пошуках своєї маскулінної ідентичності в складному сучасному світі (її вже знайшов Тімоті Шаламов і транслює буквально у кожному пост-ковідному фільмі, але Бонду вона не підійде).
Тому, що може бути краще пронизливих блакитних очей, якими на нас подивиться його дочка.
Прощай, Бонд, ми будемо згадувати тебе з теплотою і вдячністю.
3. "Гра в кальмара" – дуже азіатське кіно, яке, завдяки типовим для азіатського кіно інгредієнтам: жорстка соціальна тематика, загадто натуральное насильство, надлишкова емоційність і вкрай насичений подіями сюжет, – завоювало любов мільйонів.
Я багато дивився різного азіатського кіно і можу достовірно повідомити вам, що вони обожнюють сюжет "гра зі смертельними наслідками" на тлі проклятого капіталізму. (До речі, Вьєт Тхань Нгуен, не на порожньому місці отримав Пулітцера за постмодерністський погляд на комунізм у В'єтнамі в "Співчуваючих").
Тому це вторинна історія, проте, талановито знята і розказана, але ніякої особливої глибини в ній немає, а ідеї досить прості і багаторазово проговорені масовою культурою.
Можливо, східний колорит і поверхневе знайомство широкої публіки з азіатськими фільмами і зробили такий ажіотаж ("Паразити", наприклад, приблизно про те ж саме, і цілий Оскар відхопили).
Від себе рекомендую другий сезон серіалу Apple "See" – там Джейсон Момоа віч-на-віч зустрічається з Дейвом Батістою в постапокаліптичній історії про те, як сліпі стали крутіше зрячих (а в "Дюні" так і не зустрілися, до речі).
Любіть кіно!
