"А я тут до чого". Тепер це питання дедалі рідше звучить у суспільстві. І це дуже надихає
Знаєте, що мене сильно надихає?
Думка про те скільки населення України зараз так чи інакше залучено до волонтерства, усякого виду громадської діяльності чи іншої допомоги Україні та українцям.
Таке відчуття єднання і майже всесильності було на Майдані під час Революції гідності у 2013-2014 роках.
Зараз, в час повномасштабної війни Росії проти України, – те саме, тільки на декілька порядків сильніше. Всі збирають і скидають гроші, закуповують дрони та броніки, розводять їжу, рятують тварин (до речі, чомусь саме від цього аспекту нашої людяності кожен раз на очах сльози). Що тільки ще не роблять для перемоги над ворогом.
Це неминуче призводить до двох речей.
Перша – зростає відчуття увласнення (ownership) країни в людей через інвестованість у неї. Грубо кажучи, зараз набагато менше людей схильні думати "а я тут до чого" чи "нехай син … -енка робить", ніж до війни. Бо інакше ніяк, ніж брати цю спільну справу (res publica) у свої руки.
Друга – зростання міжособистісної довіри, виникнення нових мереж і взаємопроникнення старих. Зараз така кількість людей перезнайомилися, наїлися разом солі та вже зробили чудових речей, що набагато більш схильні будуть спільно робити важливі речі в масштабах країни та після війни.
До чого це я все?
І те, і інше принципово важливе для виникнення громадських рухів, ініціатив і організацій, а відтак остаточної модернізації країни.
Успішних реформ, які народилися і були впроваджені не ззовні, рівно по одній на кожен уряд. У попередньому – децентралізація, у цьому – цифровізація.
Все решта або цілком, або бодай частково було напрацьовано, пролобійовано і проконтрольовано зовнішніми командами, як правило – громадськими організаціями.
Ну не мають поки наші інституції достатньої спроможності аналізувати та виробляти державні політики, а політична система – продукувати достатньо ціннісних і спроможних лідерів, щоб вони їх просували.
Поки що підставити плече державі та побудувати це все (в чому, власне, великою мірою і полягають реформи), так само як зараз забезпечити Армію чи нагодувати котиків, – задача активних громадян.
У 2014-му частина людей так і зробила. Але тоді нас було замало. Тепер, вірю, є достатньо українців, які здатні любов'ю до Батьківщини, завзятістю і копняковою демократією таки загнати нас, нарешті, у цивілізований світ. Достатньо лише належно зорганізуватися.
Тож, шановні волонтери та інші соціально активні громадяни, якщо ви бачите, де держава не вигрібає, а особливо – як можна це змінити, але ще не задумали створити громадську організацію, замисліться над цим прямо зараз.
It can make all the difference.
