Криза в Польщі: чому Навроцький розіграв "українську карту"

Все почалося з того, що, як це вже не раз було в польській політиці, щойно обраний президент виявився не з тієї партії, що створила парламентську більшість. А згідно з польською конституцією посада прем’єра і посада президента фактично рівноцінні.

І тому, якщо після президентських виборів президент опиняється без підтримки парламенту, він фактично зі 100 відсотковою імовірністю буде конфронтувати з парламентом з тим, щоб спровокувати дочасні парламентські вибори, і на тлі своєї президентської перемоги гарантувати на них перемогу. Тому новообраний Навроцький очікувано почав саме таку стратегію – блокування будь-яких ініціатив парламенту.

І так вже сталося, що першою жертвою його блокування став законопроєкт про підтримку українців. Вибір Навроцького був здавалося б ідеальний. Адже зовні це виглядало так, що по суті Навроцький урівнює в правах українців і поляків. Бо на соціалку (допомога на дітей) поляки можуть розраховувати лише тоді, коли вони працюють, а українці, зважаючи на війну, могли отримувати допомогу і без зайнятості.

Щобільше, вибір Навроцького узгоджувався з логікою виборчої кампанії, де він переміг великою мірою завдяки підтримці третьої політичної сили в Польщі "Конфедерації", яка виступає проти підтримки України. Тому, здавалося, Навроцький зробив все дуже "правильно"… Але тут щось пішло не так.

По-перше, по факту єдиною постраждалою групою від ініціативи Навроцького можуть виявитися матері з дітьми, чиї чоловіки залишилися в Україні, а багато хто – на фронті. І виглядає це не дуже, навіть для багатьох поляків. Щодо решти українців – то їх ініціатива Навроцького не торкнеться, бо вони в Польщі працюють. До того ж працюють більше, ніж середньостатистичний поляк.

На кожний злотий, витрачений на підтримку українців, працюючі українці сплачують вп’ятеро більше в польський бюджет податками та розвитком економіки. Ті українці, які по життю розраховують лише на значну чужу "соціалку" вже давно опинилися у Західній Європі – там, де її справді дають. А в Польщі їх тупо немає.

Але найбільша проблема в тому, що коли політики в будь-якій країні відверто тягнуть нагору етнічну карту – раціональність швидко вимикається. І вже немає значення, хто і що мав на увазі і хто першим почав. Коли поділи у політиці відбуваються за етнічною ознакою, емоції руйнують розвиток будь-якої країни, бо політиків підтримують не за досягнуте, а тільки тому, що вони "свої". І ці "свої" зацікавлені в тому, щоб конфлікти поглиблювалися, бо нічого іншого вони не вміють.

Тому чимало політиків і вмикають етнічну карту, ігноруючи стратегічні наслідки для своєї країни. Медійний галас, який зараз здійнявся в українських і польських медіа, – це перші погані наслідки розіграшу "етнічної карти", і від цього не виграє ні Польща, ні Україна.

Найкраща відповідь на популістичний гармидер – не ставати частиною цього гармидеру. З Польщею в жодному разі – не треба дзеркалити. Бо політична недалекоглядність не може бути знищена іншою політичною недалекоглядністю.

Натомість треба шукати не те, що роз’єднує, а те що об’єднує. І тому полякам треба просто нагадувати, хто є справжнім ворогом та зосереджуватись на спільних безпекових ініціативах і військових виробництвах.

Попри останні скандали, я переконаний, що Навроцький і вся Польща буде підтримувати Україну в майбутньому саме у питаннях безпеки, бо страх перед Росією буде точно сильніший, ніж дріб’язкові емоції через чиюсь соціалку.

Не треба забувати, що саме в часи PiS Україна отримала від Польщі безпрецедентну підтримку, і отримуватиме далі. Попри чортів, які час від часу вистрибують з минулого і зваблюють сучасних політиків дешевими політичними дивідендами.

Оригінал