Лукашенко готовий воювати з Україною. Йому начхати на народ. Головне – залишатися при владі
Білоруський правитель Олександр Лукашенко стверджує, якщо на Донбасі спалахне велика війна, Білорусь не залишиться осторонь і, зрозуміло, підтримає Росію. Де всі миротворчі маски Лукашенка, які він приміряв до придушення протестів білорусів проти фальсифікації президентських виборів 2020 року? Де всі його розмови про те, як він любить Україну та український народ? Усього цього більше немає в арсеналі Лукашенка. Натомість з'явилася войовнича риторика та готовність допомагати Росії у її війні проти України, якщо вона розпочнеться.
Лукашенко навіть не приховує свого бажання брати участь у цій заварушці. Адже образ мирної та тихої Білорусі, яка ніяк не причетна до військових конфліктів на пострадянському просторі, зникла після того, як головною метою білоруського правителя стало подобатися російському правителю Володимиру Путіну.
І тепер Лукашенко прозоро натякає, якщо Путін вирішить напасти на Україну (а внаслідок чого ще може розпочатись широкомасштабна війна на Донбасі), він допоможе Кремлю.
Це не просто слова білоруського правителя, це інший напрямок російського удару проти України.
З одного боку, російські війська та їхні найманці можуть здійснювати вторгнення на територію України з боку окупованого Донбасу. А з боку українсько-білоруського кордону можуть прориватися інші російські війська разом із білоруською армією, аби якимось чином вплинути на опір України на російську агресію. А, можливо, і дестабілізувати ситуацію в Києві – від українсько-білоруського кордону до столиці України набагато ближче, ніж від лінії розмежування окупованої Росією території.
Тож Лукашенко чудово розуміє, про що говорить. Інше питання – наскільки серйозними є його заяви про участь у російській військовій кампанії. Але про це його вже й не питатимуть: Лукашенко перетворився на людину, яка повністю залежить від бажань Путіна, після того, як втратив будь-яку можливість маневру між Росією та цивілізованим світом. Білоруський правитель просто не залишив інших союзників на політичній арені. Серед його союзників немає навіть білоруського народу, який дуже хотів би, щоби диктатор припинив знущатися з Білорусі.
А ось Путін Лукашенку допомагає. Він з огидою ставиться до протестних рухів, і це зрозуміло: повалення Лукашенка не відповідає політичним інтересам російського президента і може бути небажаним прецедентом для нього самого. Він допомагає Лукашенку й економічно – без російських дотацій не було б жодної можливості зберегти нереформовану білоруську економіку, і зовнішньополітично – після того, як він сфальсифікував результати президентських виборів, а потім вступив у боротьбу зі своїм народом, Білорусь втратила суб'єктність держави з легітимною владою. Лукашенка як президента Білорусі визнають, хіба що, на пострадянському просторі, чи в таких самих авторитарних країнах, як сама Білорусь. Звичайно, Лукашенку це дуже не подобається, він хоче довести хоча би своїм співвітчизникам, що після 2020 року в його становищі нічого не змінилося, а він став заручником політики Заходу стосовно Росії. Ну а Путін допомагає йому підтримати цю ілюзію, якщо у балаканину Лукашенка в Білорусі хтось насправді вірить.
Нагадаю просту істину: Лукашенко – правитель, який підтримує російську агресію, втягує свій власний народ до авантюр, що можуть коштувати життя молодим білорусам. Адже якщо сьогодні декларації Лукашенка – це лише розмови, мета яких – показати його відданість Кремлю і Путіну, то завтра президент РФ може справді захотіти втягнути Білорусь у війну з Україною. Якщо в Кремлі буде остаточно ухвалено рішення розпочати широкомасштабне вторгнення до сусідньої країни і не дозволити їй продовжувати свій курс до цивілізованого світу.
Ось тоді – поряд із російськими окупантами на території України гинутимуть білоруси. І тоді виникне питання – у чому політика миролюбності, яку Лукашенко називав одним із найголовніших його досягнень. Де ж Мінськ, який був центром посередництва між протиборчими сторонами, і в якому зустрічалися керівники Франції, Німеччини та України з метою запобігти попередньому великому нападу Росії на Україну.
Усе це у далекому минулому. Лукашенко у своїй жадобі до влади, у своєму прагненні перемогти власний народ, який не хотів продовження його правління, перетворився на людину, яка готова зробити білорусів заручниками агресивних устремлінь Володимира Путіна.
Так завжди відбувалося з маріонетковими режимами. Здавалося, що їхнє завдання – підкорятися та отримувати допомогу, але потім їхні громадяни виявлялися заручниками агресивних дій Кремля. Так було з країнами центральної Європи у роки існування Варшавського договору, коли Москва використовувала їх у своїх зовнішньополітичних авантюрах. Коли до тієї ж колишньої Чехословаччини під час Празької весни входили окупаційні війська як СРСР, так й окупаційні війська кількох країн центральної Європи. Таким чином вони мали розділити з радянським політичним керівництвом відповідальність за окупацію Чехословаччини, а заразом показати приклад власному народу, що жоден шлях до свободи не може залишитися безкарним – обов'язково прийде радянський солдат, готовий залити кров'ю непокірну державу.
Кубинці, коли не змогли позбутися бандитського режиму Фіделя Кастро, який своїм головним покровителем обрав радянське керівництво, гинули на різних фронтах: у Латинській Америці, Африці, всюди, де можна було влаштувати дестабілізаційну ситуацію. Але кубинців використовували зі значно більшою жорстокістю, бо вони сприймалися Москвою як маріонетки. А Фідель Кастро у своєму прагненні подобатися радянському керівництву виглядав так само огидно, як зараз виглядає Лукашенко.
Авторитарні правителі найменше думають про своїх громадян і, ймовірно, вважають, що ціна їхнього життя – це непогана плата, щоб до кінця своїх днів залишатися в президентських кріслах і вмирати при владі.
Але так не повинні вважати народи, поневолені авторитарними діячами.
