Зміст:
  1. Допоможи собі сам
  2. Критична втрата часу
  3. Реабілітація на папері
  4. Процес пішов

За майже два роки повномасштабної війни з Росією десятки тисяч українських військових отримали поранення. Щоб відновити втрачені функції, вони потребують комплексної реабілітації, яку потрібно починати одразу після стабілізації стану. 

Дивіться нас на YouTube: пояснюємо складні речі простими словами

Система реабілітації військових в Україні влаштована хаотично. За даними дослідження "Шлях пораненого", яке у вересні 2023 року презентував правозахисний центр для військовослужбовців "Принцип", більше ніж половина військових не отримують інформацію про можливості реабілітації та змушені шукати її самі. А 68% використовували власні кошти для лікування та реабілітації.

Також серед проблем – відсутність чіткого шляху реабілітації кожного військового, достатньої кількості реабілітаційних центрів та спеціалістів у них. До цього треба додати бюрократію, труднощі з виплатами після поранення тощо. 

Liga.net дізналась, який шлях проходять військові для реабілітації після поранення, з якими проблемами стикаються і як їх вирішують.

Допоможи собі сам

Олександр Баталов втратив на війні праву ногу – підірвався на міні під час штурму району під Бахмутом. Евакуювати його одразу було неможливо – йшов бій, тож чоловік пролежав у ямі з накладеним турнікетом понад шість годин. Коли нарешті потрапив до стабілізаційного пункту, відчув, як йому вводять наркоз перед операцією, та відключився. Відкрив очі у машині дорогою в інший шпиталь, подалі від лінії фронту. Ноги вже не було. 

Шлях пораненого. Що не так з системою реабілітації військових в Україні
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

Далі на Олександра чекали майже два тижні постійних операцій. Тканини у куксі (частина кінцівки, що залишається після ампутації) були пошкоджені та поступово відмирали. Лікарі майже щодня відкривали рану та відсікали зайве. Коли цей процес закінчився і Олександр трохи прийшов до тями, постало питання: що робити далі? Ногу треба було розробляти – знімати післяопераційний набряк, займатися вправами, щоб тазостегновий суглоб знову став рухомим, готувати куксу до протезування та й загалом вчитися знову відчувати своє тіло та жити з ним. 

Де проходити реабілітацію, як на неї потрапити, що для цього потрібно – відповідей на ці питання не давали ані медрота військової частини, ані лікарі Олександра. Вони з дружиною почали шукати їх самі – в інтернеті, через волонтерів та знайомих. Зрештою це спрацювало. 

Дружина Олександра знайшла докладну інструкцію шляху пораненого на сайті правозахисного центру для військовослужбовців "Принцип", знайомі підказали хороший реабілітаційний центр у Києві, і зараз Олександр проходить там реабілітацію. Але каже: якби не дружина, яка активно цим займалась, та знайомі, готові допомогти, реабілітації, найімовірніше, не сталося б. А отже, не було б і можливості повернутися до активного життя.

Критична втрата часу

За словами старшого аналітика правозахисного центру для військовослужбовців "Принцип" Євгена Лисенка, відсутність доступу до інформації – перша проблема, з якою стикаються військові, які отримали поранення та потребують реабілітації. Він каже: часто військові просто не знають, що після лікування їм потрібна ще реабілітація, а медрота військової частини, яка мала б цим займатися, не знає, куди скерувати пораненого. І його подальший маршрут стає хаотичним. Частково так відбувається через сильну завантаженість, частково – через недосконалість системи загалом.  

Шлях пораненого. Що не так з системою реабілітації військових в Україні
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

"Медроти військових частин не знають, як у конкретний момент розподіляється навантаження у центрах реабілітації, де більше вільних місць та де лікарі зможуть приділити більше уваги військовому, – каже Євген Лисенко. – Під час наших досліджень поранені розповідають, що часто після стабілізації стану їх переводять в інший лікувальний заклад, потім – в ще один. Там ними ніхто не займається, вони просто лежать. Тобто до того, як потрапити на реабілітацію, військовий проходить до семи перевалочних пунктів".  

Для поранених з ампутаціями втрата часу до старту реабілітації може бути критичною. Важливо вже за кілька днів після операції почати робити процедури та масажі, займатися рухливістю кінцівки, адже якщо пропустити цей момент, у куксі порушується кровообіг, вона може зростися неправильно. І досягти максимального ефекту від реабілітації буде вже неможливо.  

"Плюс все це затягування та постійні переїзди без розуміння їхньої мети деморалізують військових, – пояснює Лисенко. – Вони бачать, що ними ніхто не займається, час іде, лікарі та заклади змінюються, а їхній стан – ні". 

Не завжди до реабілітації взагалі доходить справа – навіть там, де вона точно потрібна. Після закінчення етапу лікування військовий проходить військово-лікарську комісію (ВЛК), яка вирішує, що робити далі. Вона може визнати пораненого придатним до служби – і тоді він повертається у свою військову частину, може скерувати на медико-соціальну експертизу (МСЕК), а може надати медичну відпустку для продовження лікування та реабілітації. 

"Зазвичай це відпустка на 30 днів, і якщо військовому ніхто не каже, як та де далі проходити реабілітацію, він просто їде додому, – розповідає медична кураторка патронатної служби бригади "Азов" Дзвенислава Сіра. – Вдома він, найімовірніше, не буде займатися сам, і функції, які можна було б відновити, втратяться. Після цих 30 днів він знову прийде на ВЛК, і там скажуть: "Ого, ваша рука не працює, ось вам направлення в санаторій на 21 день". Але зазвичай це санаторій, де людина просто відпочиває та п’є водичку. У більшості таких закладів немає потрібного обладнання, ніхто не робить з пацієнтом лікувальну фізкультуру та процедури. Час знову спливає дарма".  

Реабілітація на папері

Загалом в Україні є 450 закладів, що мають договір з Національною службою здоров’я України (НСЗУ) про пакет реабілітаційних послуг. Але військові можуть проходити реабілітацію лише у 200 з них – там, де діє режим стаціонару, а не амбулаторний. Тобто коли військовий цілодобово перебуває в закладі, а не приходить туди на процедури на кілька годин на день.

Шлях пораненого. Що не так з системою реабілітації військових в Україні
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

 "Військова частина має знати, де перебуває поранений, тому за законодавством реабілітація може бути лише у стаціонарі, – пояснює Євген Лисенко. – Зараз ми разом з МОЗ шукаємо варіанти, як змінити цю норму, знайти інші методи контролю, і щоб військові могли лікуватися також амбулаторно". 

Можливість амбулаторного лікування значно покращить ситуацію. По-перше, буде ширший вибір закладу під конкретні потреби – 450 замість 200. По-друге, це відкриє для військових можливість проходити реабілітацію у приватних закладах – наприклад, Superhumans Center або "Незламні". 

"Багато військових і зараз проходять реабілітацію в цих чи інших приватних реабілітаційних центрах, де немає стаціонару. Але все це тримається на особистих домовленостях з військовою частиною, тому що офіційно це не дозволено, – розповідає Євген Лисенко. – Водночас у багатьох випадках саме приватні реабілітаційні центри можуть допомогти максимально відновити втрачені функції, бо там з кожним займаються індивідуально".  

Неможливість проходити реабілітацію амбулаторно – не єдина проблема ребцентрів, в яких військові можуть лікуватися безоплатно. Часто заклад лише на папері вважається реабілітаційним, а за фактом у ньому немає потрібного обладнання, лікарів і реабілітологів, які б мали досвід роботи з саме такими пораненнями та травмами, з якими до них приїздять військові. 

"Поранених часто відправляють в заклади, де фактично через завантаженість лікарів та відсутність обладнання жодної реабілітації немає, – каже Євген Лисенко. – І тоді фактична реабілітація лягає на плечі близьких, якщо вони є та готові цим займатися. Вони шукають в інтернеті, які вправи та масажі потрібно робити, як перев’язувати. Ми знаємо про випадок, коли дружина кілька місяців перебувала з військовим у закладі, де реабілітація є лише на паперах. Допомагала йому в побуті та займалася з ним як могла. А потім зрозуміла, що просто лежати та чекати загоєння кукси після ампутації – цього мало. Сама знайшла інший реабілітаційний заклад та домоглася від медроти військової частини скерування для переведення туди". 

Шлях пораненого. Що не так з системою реабілітації військових в Україні
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

Буває, що військового скеровують в заклад, який не займається реабілітацією після складних поранень і травм. Наприклад, військовий з множинними ампутаціями потрапляє в центральну районну лікарню, де лікарі ніколи не стикалися з такими випадками. "Чому його скеровують саме туди – у нас немає відповіді,  – каже Євген Лисенко. – І тут знову ж таки за якийсь час підключаються рідні, що шукають інший заклад – часто приватний, за який потрібно платити, але якість послуг там набагато краща". 

Особливо складно знайти реабілітаційний центр військовим з різноплановими травмами – наприклад, коли є травма хребта та черепно-мозкова, а крім цього – опіки. Для таких випадків потрібен реабілітаційний центр з мультидисциплінарною командою. Пошук знову лягає на плечі рідних. 

"У нас був випадок, коли військовому ампутували пальці, і лікарі казали, що потрібно ампутувати всю кисть, щоб зробити протез, – розповідає Євген Лисенко. – Рідні не погоджувались на це та знайшли заклад, що займається протезуванням саме пальців. Лікарі чи медична частина не знають, які є варіанти допомоги, тому не пропонують їх. Так, протезування пальців – це більше навантаження на медичну систему, лікування буде довшим та дорожчим, але для військового такий варіант набагато кращий. І якщо він готовий цим займатися, то йому варто хоча б знати, що така можливість є". 

Пояснюємо складні речі простими словами – підписуйся на наш YouTube

Процес пішов

Система лікування та реабілітації військових в Україні тільки формується. Вже зараз є приклади, коли маршрут бійця від поранення до відновлення побудований ефективно, і на кожному етапі ним керувала медрота військової частини. Але таких прикладів поки менша частина, адже врегулювання та уніфікація процесів ще не завершені, а потрібної кількості лікарів та реабілітологів до 24 лютого в країні просто не було. І зараз потрібно навчати нових. 

"За майже два роки повномасштабного вторгнення держава багато зробила та продовжує робити в цьому напрямку, – каже Євген Лисенко. – У 2022-2023 роках вийшли накази, які створюють прозорі реабілітаційні маршрути, уніфіковують підходи та етапи реабілітації. Завдяки цьому, наприклад, вже зараз військові можуть проходити реабілітацію також у цивільних закладах. Створені реабілітаційні пакети НСЗУ. Ми постійно відстежуємо зміни та бачимо великі кроки для покращення ситуації. Але роботи ще багато – насамперед через те, що лікарів та медперсоналу не вистачає". 

Шлях пораненого. Що не так з системою реабілітації військових в Україні
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

Вже у 2023 році змінили норму, яка ускладнювала процес реабілітації військових. Раніше за законодавством поранений міг проходити два цикли реабілітації на рік – кожен триває 21 день. Але цього недостатньо, особливо для військових з ампутаціями. Тепер норму змінили, і щороку можна проходити вісім циклів реабілітації. 

"Зараз в Україні впроваджується міжнародний класифікатор обмеження функціональності,  – розповідає Євген Лисенко. – Вже пів року лікарі на всіх етапах лікування та реабілітації проставляють кожному військовому окремі коди за градацією обмеженості їхніх функцій – наприклад, наскільки обмежена рухливість суглобів. Далі ці коди будуть порівнюватися, і ми розумітимемо, які реабілітаційні центри найефективніші та від чого це залежить – від обладнання чи навантаженості лікарів. Але для того, щоб побачити результати цього, як і інших покращень, має пройти час". 

Читайте також