Коли під час нещодавнього засідання Вищої ради Союзної держави (проходило онлайн, Володимир Путін перебував в окупованому Севастополі, а Олександр Лукашенко - в упокореному Мінську), білоруський правитель почав розсипатися в люб'язностях Путіну, засмучуватися, що його не запросили до Криму і дорікати Україні, яка закрила повітряний простір для літаків з Білорусі, не лише спостерігачі, а й багато представників білоруської номенклатури вбачали у цьому крок до майбутнього визнання російського статусу Криму. Крок, який Лукашенко не готовий був зробити з 2014 року – він взагалі дуже обережно ставиться до російських "територіальних придбань", не лише Крим не визнав російським, а й "незалежності" Абхазії та Південної Осетії теж не визнавав, хоч Москва, мабуть, на це дуже й розраховувала.

Проте вже за кілька днів стало зрозуміло, навіщо Лукашенку потрібні були всі ці кримські люб'язності. Адже під час засідання Вищої державної ради Союзної держави білоруський лідер напевно вже знав, що готується широкомасштабна спецоперація щодо дестабілізації ситуації на кордоні з Польщею. Впевнений, що стихійно така велика кількість мігрантів на території Білорусі не могла утворитися, для цього потрібно було докладати зусиль на державному рівні. Що, власне, і відбувалося – адже вже встановлено, як Мінськ "забезпечує" потрібну кількість мігрантів на кордонах Європейського Союзу.

Читайте також: "Помста Лукашенку, план Путіна". Як натовп мігрантів намагався прорвати кордон до Польщі

І в цій ситуації Лукашенко дзвонить Путіну – вперше після засідання Вищої ради, підписання інтеграційного декрету, узгодження спільної військової доктрини та своїх кримських люб'язностей. Дзвонить, по суті, саме для того, щоб поскаржитися на Польщу, щоб з властивим наївним цинізмом звинуватити сусідню країну в кризі, яку, впевнений, він же й організував, у жорсткості та агресивних намірах. Телефонує, щоб запевнити, що він не піддасться на провокації – як заявить про це у черговому інтерв'ю. Тому що ці провокації, зрозуміло, проти Росії спрямовані – проти кого ще?

І Путін, і Кремль, зрозуміло, його підтримують. Ми ось часто говоримо про зростаючу залежності Лукашенка від Путіна. Про те, що після придушення масових протестів проти фальсифікації виборів президента Білорусі, у Лукашенка просто не залишилося жодних можливостей для політичного маневрування. Путін тепер – не просто його головний політичний союзник та економічний спонсор. А практично єдиний союзник та спонсор. Так і Крим із Абхазією визнаєш, куди подітися?

Але й Путін, гадаю, дедалі більше залежить від Лукашенка, вірніше – від витівок Лукашенка. Йому, як бачимо, доводиться "вписуватися" за людину, яка перетворюється на васала Кремля, але все ще не втратила самостійності у плануванні власних провокацій.

При цьому Лукашенку, схоже, потрібно, щоб Путін ці провокації підтримав, щоб він був у них замішаний, щоб Путін сприймався як їхній співавтор та співучасник.

Спеціально для Радіо Свобода