Страх і ненависть на Арараті. Як я став туристом. Розповідь головного редактора LIGA.net

Розчарування. Розчарування. Розчарування.

Єдине, що я відчував, сидячи о третій годині ночі в наметі на висоті 4 200 м над рівнем моря.

Півтори години тому я виповз з нього на фінальний штурм гори Арарат (5 137 м). І ледь не помер за 200 м. Повзти на вершину п'ятитисячника в стані інтоксикації в розпал отруєння – це, м'яко кажучи, не найкраще рішення в моєму житті.

Але і не спробувати я просто не міг. У підсумку, через п'ять хвилин після "виповзання", я всьоме раз за останні 12 годин "обблював" свої черевики, а ще через 30 хвилин підйому остаточно видихався.

Тіло просто відмовилося рухатися. Старший гід групи виправдано відправив мене вниз.

У наметі на мене чекали тонна болю і розчарування: це ж треба було два дні добиратися в  найглухіший кут Туреччини, а потім ще три дні повзти  схилом, щоб в найважливіший момент організм так підвів.

Тепер я знаю, яке розчарування на смак, запах і колір.

Але впиватися образою не було сил. Спати.

Початок історії та зустріч з Араратом

Ця історія почалася два з половиною місяці тому. Дружина на День народження подарувала мені сходження на гору Арарат, що в Туреччині, організоване компанією Hakuna Matata Expeditions. Готувався до турпоходу я так собі: бігав 10-20 км на тиждень і ходив у спортзал.

Зі спорядженням вийшло ще гірше. На роботі був авральний аврал, і за два дні до вильоту я судомно їздив до друзів, збираючи ліхтарик, шапку, куртку. У підсумку пішов без  20-30% речей (які потрібні для сходження за посиланням). 

Далі був переліт Київ-Стамбул, саме в цей день грали Україна і Англія (0:4) в 1/4 фіналу Євро-2020 – так собі початок.

Потім був переліт на північ Туреччини в місто Ван. Для розуміння розміру країни, він зайняв на 20 хвилин довше, ніж дорога з Києва до Стамбулу.

Далі – поїздка на острів Ахтамар, де розташована якась най-найбільш вірменська церква.

Але набагато більше мені в 35-градусну спеку сподобалося озеро Ван – четверте за розміром у світі і просто круте місце в цьому не наймальовничішому регіоні Туреччини.

Наступного дня нас привезли до підніжжя Арарату на 2 200 метрів.

Почався підйом. Години чотири ходьби під палючим сонцем привели нас в перший табір на 3 200 м.

Найяскравіше враження дня – величезний "табірний" пес незрозумілої породи, більше схожий на худого лева, ніж на собаку.

У першу ніч у мене дуже боліла голова. Цю проблему вирішили дві таблетки аспірину.

А ось те, що я забув взяти надувний каремат, і мені довелося спати на витовканій "пінці" організаторів, додавало набагато більше дискомфорту, ніж висота.

Арарат – справа тонка. Всі дійшли, я – ні

Акліматизаційне сходження на 4 200 м і повернення на 3 200 м. Нічого надскладного. Найгостріше враження – коли гіди показали відео з ведмедем альбіносом, який за декілька днів до нас для чогось вийшов до базового табору.

Ранок третього дня не склався. Я прокинувся о 5:30 з одним бажанням – добігти до туалету. Добіг. І так ще разів п'ять до сніданку. На сніданку мені їсти вже зовсім не хотілося.

Дорога на 4 200 м, яка вчора здавалася цікавою прогулянкою, перетворилася в болісне випробування. Імодіум, смекта, ентеросгель, регідрон не допомагали зовсім і. Але я якось добрався і завалився в хворобливу напівдрімоту.

Через вісім годин усі пішли на вершину Арарату. Всі дійшли, я – ні.

Після повернення я заснув на три години і прокинувся, в прямому сенсі, іншою людиною. Ліки подіяли, я міг ходити, не згинаючись від спазмів.

Але замість радості я відчук розчарування в кубі – організму не вистачило якихось шість годин, щоб відновитися.

З Арарату поверталися перші партії найшвидших і дуже задоволених туристів. Я пішов зустрічати свою групу. Зустрілися ми десь на 4 500-4 600 метрах.

Поки я піднімався на гору, у мене дозрів план, точніше, приблизно три – як я все-таки піднімуся на вершину Арарату. Імовірність кожного дорівнювала приблизно нулю.

Занадто багато "найімовірніше,  ні": треба було вмовити гідів відпустити мене одного, знайти провідника, намет для ночівлі, транспорт до міста Догубаязит, потім якось наздогнати свою групу в Вані тощо.

Загалом, чудові вихідні дані, щоб вступити в переговори. Організатор сходження, Макс Беспалов, сприйняв мою ідею зі скепсисом, але сказав: "Давай спробуємо". Приблизно так йому сказали турецькі організатори, а потім локальні гіди. За півтори години у мене був провідник, намет і приблизний план зустрічі з групою на наступний день.

Об 11:30 я з провідником Хусейном, який не знав ні слова ні англійською, ні  російською, вирушили на вершину Арарату.

О 15.:26 ми були на висоті 5 137 м. Якби не флагшток з арматури, ми б і не дізналися, що вже на вершині. Видимість була приблизно метри три, а вітер такий, що стояти, не тримаючись за цей самий флагшток, було просто неможливо.

Але, повірте, для мене це був найбажаніший оглядовий майданчик у світі. Все виявилося недарма.

Коротка фотосесія і ми з Хусейном швидко йдемо вниз.

О 17:30 ми вже були в таборі на 4 200 м. Ночувати мені тут зовсім не хотілося.

- "Давай спустимося вниз, на 2 200 м. Сьогодні", – написав я Хусейну в Google-перекладачі.

- "Давай, – відповів він, – але йти треба швидко".

- "Побігли", – написав я.

Потім було чотири години божевільної гонки камінням і курними стежками, за час якої температура повітря змінилася з +7 до +30 градусів Цельсія.

Мене мотивувало дві думки: вже сьогодні я побачу і поговорю з донькою і спатиму на нормальному ліжку.

О 23:07 я зайшов у фойє готелю міста Догубаязит, чим дуже здивував свою групу, яка дістатися сюди двома годинами раніше.

Навіщо я пішов на Арарат

Перша мрія – поговорити з донькою – успішно реалізувалася. А ось з другою не склалося. У момент, коли я вмостився на ліжко, на вулиці, де розташований готель, почали зносити будівлю. Турки всю ніч щось пиляли, били, вантажили, вивантажували. Жахлива ніч.

О восьмій ранку я вийшов подивитися, що ж це було. Виявилося, що готель стоїть на головній торговій вулиці, і турки поспішали зробити всю гучну і брудну роботу вночі, щоб, не дай Боже, не перешкодити торгівлі вдень. Показова історія про пріоритети нації.

Екскурсійну частину турецьким Сходом я не переказуватиму. Навряд чи вам на думку спаде їхати і дивитися Ноїв ковчег (насправді, скелю у вигляді корабля) або фортецю Аршакаван. Якщо ж ви там опинитеся, то 99% з метою підкорити Арарат, і це крута ідея.

Після повернення кілька людей мене запитали, навіщо я туди пішов.

Більш чесної відповіді, ніж "мені просто подобається такий вид відпочинку", у мене не знайшлося.