Конфіскація довіри. Кремль будує стіни там, де нормальна держава будує мости

Усі диктатури полюбляють говорити про особливий шлях і свою унікальність, але насправді принцип їхньої роботи вкрай примітивний. Завдання будь-якого диктатора – руйнувати горизонтальні зв'язки та довіру між людьми, тому що будь-яке неформальне об'єднання може становити для диктатора потенційну загрозу.

Довіра – це інфраструктура самоорганізації. Люди, які довіряють одне одному, можуть об'єднуватися без дозволу, координуватися без начальства й у критичний момент діяти разом.

Тому будь-яка диктатура обов'язково сіє підозру. Сусід пише анонімки, колега – потенційна загроза, ініціатива карається, сиди тихо і не висовуйся, будь таким, як усі, тобі що, більше за всіх треба? "Є підозра, що ти, любий чоловіче, стукачок". У короткостроковій перспективі це працює: люди атомізуються, а страх замінює їм солідарність.

Але далі включається величезний "податок на недовіру", який платять усі. З'являються вахтери, інспектори, контролери, нотаріуси, силовики, перевіряльники, звітність, перепустки, печатки, довідки й нескінченні перевірки. Цей "синдром вахтера" неймовірно дорого коштує суспільству. Треба платити зарплати тим, хто стежить, і тим, хто стежить за тими, хто стежить, будувати системи стеження, карати порушників, розслідувати дрібні обмани.

Диктатура витрачає ресурси не на розвиток, а на постійне підтвердження лояльності та контролю. Величезні сили витрачаються на подолання тертя системи. Частина угод просто не відбувається, бо транзакційні витрати перевищують вигоду.

Недовіра вбиває складні проєкти. Великі справи вимагають віри в те, що інші виконають свою частину роботи, навіть якщо їх не можна перевірити щосекунди. В умовах тотального контролю люди перестають брати відповідальність, перестають ризикувати, перестають пропонувати нове. Виникає культура "роблю мінімум, щоб не покарали".

Там, де рівень довіри низький, ринок стає дрібнішим, біднішим і примітивнішим. Люди торгують тільки з родичами, друзями, "своїми". Все інше здається небезпечним. Економіка схлопується до розмірів села, навіть якщо люди живуть у мегаполісі.

Дурні вважають, що довіра й доброта – це слабкість. Ласкаво просимо у світ "рожевих поні". "Без роззяви не буде справи", "тут мені карта і поперла".

Росіяни пишаються своїм умінням "хакнути систему" і обійти заборони, не розуміючи, що насправді вони просувають у світ культуру зони. І зона вихлюпується за ворота в'язниці й затоплює всю країну. "Помри ти сьогодні, а я – завтра", "нікому не можна вірити".

Але насправді довіра – це високотехнологічний соціальний ресурс. Її можна зруйнувати швидко, але відновити – дуже повільно. І щоразу, коли суспільство обирає недовіру як норму, воно підписується під постійною виплатою податку, який зростає з кожним роком і ніколи не окупається.

Так будь-яка диктатура прирікає свою країну на відставання і неконкурентоспроможність. Диктатор виграє тактично, але програє стратегічно. Суспільство платить бідністю, стагнацією і деградацією інститутів. Економіка може жити без нафти і без золота. Без довіри вона швидко хиріє і переходить від режиму розвитку до режиму виживання.

Оригінал