Що я відчуваю, коли бачу побитих російських пропагандистів у Баку? Справедливість

Мені пощастило, що у 1993 році мої батьки переїхали в Україну, не в Росію.

Тоді були важкі часи, всі шукали можливості десь знайти роботу і прогодувати родину. Частина моїх родичів поїхали до Москви. Усі до одного вони з часом повернулися.

Усі до одного розповідали про жахливе ставлення до азербайджанців і взагалі громадян інших країн у Росії. Це і побиття, і зверхнє ставлення як до другого сорту, це і приниження.

Мій батько обрав Україну. Один серед усіх моїх родичів. Тоді я не розумів чому. Це ж було маленьке нікому не відоме місто Донецьк, у той час як усі їхали у популярну столицю Росії.

Але мій батько розумів чому. Українці були і є найбільш толерантною нацією і дружньою до інших народів.

Можливо, через їхнє велике серце, можливо, через те, що вони самі потерпали століттями від росіян і знають, як це, бути в біді і шукати можливості вижити.

За останній тиждень мене знову то тут, то там хвалять за мою українську мову. І я знову не розумію чому. Якщо я громадянин, якщо я живу в цій країні вже довго, я зобов’язаний знати її мову.

Я прожив тут більш як 20 років. Отримав безкоштовне навчання в школі. Отримав рівне ставлення від дорослих і в школі, і в універі.

Ніхто не питав мене про національність під час приймання на роботу. Жодного разу. Єдині ремарки щодо моєї національності завжди були – "як ви гарно говорите українською?" або "що означає ваше ім’я?".

В Україні поважають інші нації, дружні нації. Саме за це я і люблю цю країну. Саме за це я хочу жити тут. Саме за це я хочу їй допомагати всім чим можу. Це моя подяка країні, яка зробила для мене багато.

Саме цього ніколи не буде в Росії. Бо це країна зверхніх шовіністичних маленьких рабів.

Що я відчуваю, коли бачу фотки побитих російських пропагандистів у судах в Баку?

Справедливість.

Оригінал