На моніторі комп’ютера вмикається чорно-біле відео. Зйомка через вікно. Великі сніжинки швидко та хаотично летять вгору – як буває під час сильної завірюхи. Гарно, поки не з’являється звук. Повзунок гучності йде вгору, і все гучнішими стають залпи та вибухи. Це не сніг, це уламки снарядів установки залпового вогню "Град". Зйомка велася через вікно пологового будинку "Лелека" в Пущі-Водиці під Києвом, який росіяни обстріляли 11 березня.

Читайте нас в Telegram: головні новини коротко

Відео вмикає директор "Лелеки" Валерій Зукін. Його медзаклад під час оборони столиці був практично на лінії вогню – за чотири кілометри від Горенки та у шести навпростець – від Бучі. З 24 лютого до 13 березня Зукін жив у "Лелеці" разом з бригадою медиків. Спочатку там ще народжувались діти, а потім пологовий будинок перетворився на шпиталь для поранених військових та цивільних з Київської області, а також перевалочний пункт для тих, хто евакуюється. Загалом протягом березня медики пологового надали допомогу більше ніж 500 пораненим.

Паралельно з цим "Лелека" опинилася у центрі локального скандалу: кілька десятків жінок, які заплатили за супровід вагітності та пологи у "Лелеці", не отримали послуг, і поки що їм не повернули кошти. Жінки вже звернулися до адвокатів, Зукін запевняє: гроші всім поверне.

ПОЛОГОВА ЗАЛА В ПІДВАЛІ 

В ніч на 24 лютого Валерій Зукін чомусь прокинувся о 3:30 ранку. Намагався заснути далі, а коли не вдалося, вирішив: дочекаюся хоча б шостої, встану та поїду на роботу. Десь за півтори години почув вибухи й одразу відкрив фейсбук та новини. Там писали: Росія напала на Україну, бомблять наші міста. Валерій Дмитрович встав, кинув у сумку сорочку та поїхав в "Лелеку". Наступного разу ночував удома лише за два місяці.

"Не можу сказати, що я зовсім не вірив у можливість війни, – каже Зукін та затягується айкосом в кабінеті своєї клініки репродуктивної медицини "Надія" в Києві. Зазвичай він не палить в приміщенні на роботі, та зараз робить виключення: "так краще думається". – Але такої війни, коли будуть бомбити Київ, а за шість кілометрів від "Лелеки" росіяни окупують міста та будуть творити те, що творили, я точно не очікував".

Проте в "Лелеці" про всяк випадок заздалегідь облаштували підвал – там і так була підведена вода, а зараз туди спустили медичне ліжко, обладнання та балон з киснем.

Коли Зукін приїхав в пологовий, працівники та породіллі були налякані. Хтось з лікарів та медсестер не прийшов на зміни та вже вирушив з міста. Але невелика група медиків залишилась. Перші дні, коли ніхто нічого не розумів, працювали за інерцією – проводили робочі п’ятихвилинки та приймали пологи під звуки вибухів, що ставали дедалі гучнішими. 

Пологи в підвалі. Як пологовий будинок "Лелека" зустрів війну
Жінки з новонародженими в підвалі пологового. Фото: Лелека

Жінки, що народили, залишалися в пологовому на невизначений термін – поки не знатимуть, як та куди зможуть поїхати. Разом з ними в "Лелеці" жили чоловіки та члени родин. Хтось не знав, що робити, а хтось вже не міг повернутися додому. 

Зукін згадує жінку, яка в ті дні народжувала в "Лелеці" та була разом зі своїм чоловіком-італійцем. За якийсь час після пологів вони мали вирушити в Італію, плану Б в них не було. Тиждень прожили в "Лелеці", а потім змогли виїхати на захід країни. Зукін тримає з ними зв’язок – зараз вони вже в Італії. Була й інша жінка – вона лежала в "Лелеці" через загрозу переривання вагітності. Згодом Зукіну вдалося вивезти її до Львова.

На третій день війни біля пологового зупинилась машина. З неї витягли поранених цивільних, яким потрібна була термінова допомога. Виявилося, що крім "Лелеки", поряд немає інших медичних закладів.

"Тоді в Горенці біля аптеки впала бомба чи снаряд – я не знаю, що там впало, – каже Зукін та знову затягується айкосом. – Постраждалих привезли до нас. Серед них був хлопець, що сидів в машині та чекав свою матір з аптеки. Вибух стався прямо біля авто. В нього були дуже важкі поранення. Ми надали першу допомогу, далі його відвезли в лікарню. Там він помер". 

З того дня поранених стали привозити постійно. Лікарі надавали допомогу їм та паралельно продовжували приймати пологи. Зукін відкриває статистику на своєму комп’ютері та вводить дату 24 лютого. Лише тоді в "Лелеці" народилися вісім немовлят. Загалом з початку війни до 4 березня лікарі прийняли 25 пологів. Зукін відкриває статистику за 2021 рік та вводить ті самі дати – 24.02 – 04.03. Тоді народилися 75 дітей. Втричі більше.

Фото: Лелека
Пологи в перші дні березня. Фото: Лелека

"В перші дні березня ми приймали пологи в підвалі, – розповідає директор "Лелеки". – Так було двічі чи тричі. Там же в підвалі робили анестезію. А було, що після кесаревого розтину ми спускали жінку в підвал та накладали там шви. Дякувати богу, ускладнень ні в кого не було. Напевно, всі відчували, що треба народжувати без фокусів".

Після пологів, як і потрібно за протоколом, породіллі ще дві години проводили у пологовій залі, а потім, якщо повітряна тривога закінчувалася, їх підіймали в палати.

Повітряна тривога – досить умовне на той час поняття в "Лелеці". Сирен поряд з пологовим немає, і медики самі оголошували тривоги, коли обстріли посилювалися. Тоді всі мешканці будинку спускалися в підвал. Зукін показує фото – жінки в халатах сидять на лавочках біля стін та тримають новонароджених на руках.

"Породіллі поводилися на рідкість мужньо, – розповідає Валерій Дмитрович. – Ні в кого не було нервових зривів, всі якось зібралися. Я помітив, що в цей час дуже змінилося ставлення до дітей. Якщо раніше немовлят часто віддавали медсестрам, щоб відпочити від їхнього крику, то зараз такого не було взагалі. Діти весь час перебували разом з мамами".

Фото: Лелека
Пологи приймали до 4 березня. Фото: Лелека

Коли вибухи лунали гучно і жінки лякалися, Зукін заспокоював: "Коли гупає гучно, то не страшно, то наші". А ще намагався жартувати: "Звикайте. Дитина буде кричати гучніше".

Після 4 березня, коли обстріли в районі Пущі посилилися, "Лелека" перестала приймати породіль. Тих, хто все ж приїздив, відправляли в міські пологові. А будинок в Пущі повністю перетворився на шпиталь та перевалочний пункт для тих, хто евакуюється.

ПОРАНЕНІ ТА ПОЛОНЕНІ

Щодня в "Лелеку" привозили 30-35 поранених. Там їм надавали першу допомогу – зупиняли кровотечу, працювали з опіками та гемотораксом – це коли кров потрапляє в грудну порожнину і потрібно зняти тиск з легенів. Зукін описує той час коротко: "В нас було місиво".

На піку оборони Києва в "Лелеці" могли одночасно жити до 160 людей – співробітники та члени їхніх сімей, пожежники – адже пожежну частину евакуювали до пологового, а в її будівлі розташували частину ЗСУ. Потім почали приїздити люди, яких вивозили з Горенки та Мощуна. Вони не жили в "Лелеці" довгий час, просто ночували. Всіх їх годували та надавали медичну допомогу.

Волонтерка з Горенки Лариса Лещинська весь час була на зв’язку з Валерієм Зукіним. Горенка та Мощун опинилися в епіцентрі обстрілів, і Ларисі, яка до війни працювала юристкою, разом з іншими волонтерами довелося взяти на себе організацію життя в селах під час війни.

Фото: Лелека
Валерій Зукін на порозі пологового. Фото: Лелека

"В перші ж дні війни люди почали запитувати, де брати ліки та їжу, адже всі магазини зачинилися, – розповідає Лариса. – Тоді ми з активістами, які раніше займалися місцевим самоврядуванням, екологією, інфраструктурою об’єдналися та почали діяти. Створили групу та розподілили, хто чим займається – їжа, ліки, евакуація".

Спочатку активісти домовилися, що в Горенку завезуть хліб, вже 29 лютого в село приїхала перша гуманітарка. Приблизно в ті самі дні біля аптеки розірвався снаряд, і одна з волонтерок, Яна, вивозила поранених в лікарню. Коли вона повернулася, то сказала Ларисі: "Поранених прийматиме "Лелека". Їхній директор погодився допомагати всім". Сама Яна займалася евакуацією людей. В одну з поїздок її вбили.

Київ захищала 72-а окрема механізована бригада ім. Чорних Запорожців, і Зукін весь час тримав зв’язок з її медичною службою. В пологовому розробили алгоритм:

"Коли надходив поранений, перш за все ми з’ясовували його стан та оглядали прямо на вулиці у машині швидкої, – розповідає Валерій Дмитрович. – Потім треба було зняти з нього зброю, всі ці, як їх там, підвіски, розвантаження. Впевнитися, що немає гранат – це дуже важливо, адже це безпека медперсоналу. Потім в окремій кімнаті йому надавали допомогу, далі вирішували питання транспортування в лікарню. Якщо поранених було багато одночасно, розподіляли, кому надається допомога в реанімаційній залі, а кому на кушетках".

Фото: Лелека
Співробітники пологового допомагали пораненим. Фото: "Лелека"

Не всі поранені виживали. Але були й ті, кого в пологовому залишали на добу, а потім вони могли повернутися на бойові позиції. Зукін згадує випадок: в "Лелеку" привезли п’ятьох поранених і вже винесли з машини, коли директор побачив, що на пасажирському сидінні в кабіні також сидить людина.

"Я кажу військовому, який їх привіз: "Давай оцього з кабіни діставати". Він відповідає: "Там 200-й. Посадив в кабіну, бо іншого місця не було". 200-й – це означає, що людина вже померла. Але я все одно поліз в кабіну, а там він живий! Ми його швидко на носилки, реанімували, і він вижив. Якась чуйка спрацювала". 

Іншого разу в "Лелеку" привезли пораненого діда. Зукін запитав його: "Дід, як тебе поранили?" Виявилося, що росіяни їхали на танку по Мощуну, побачили діда в городі та почали стріляти, перебили ноги. Діду пощастило: його знайшли наші та привезли в лікарню. Везли в багажнику, тому що іншого місця не було. 

Полонених також привозили в "Лелеку", але Зукін їх не прийняв. Сказав: "Везіть одразу в госпіталь". Зараз він розповідає: "Не те, що я такий кровожерливий. Але уявіть собі, в мене сидять сім наших поранених. І тут я заведу туди росіянина. Що вони з ним зроблять? Вб’ють". Зукін замислюється, гладить себе по лисині: "Та й, відверто кажучи, в мене не було великого бажання їх приймати. Я з ними не розмовляв, лише бачив, що молоді та перелякані".

ПІД ЗАГРОЗОЮ ОТОЧЕННЯ

В той час Зукіну доводилося працювати одночасно Зеленським та Арестовичем для мешканців свого пологового будинку – бути (або хоча б виглядати) спокійним та впевненим, не допускати паніки серед працівників. Директор згадує, що весь час ходив в костюмі та світлій сорочці, з краваткою. Постійно казав: "Все буде добре", а сам думав: "Хрін його знає, що робити".

"В критичних ситуаціях в замкненому колективі завжди є люди, що панікують, – розповідає Валерій Дмитрович. – Ця паніка береться від чуток. Хтось чув, що нас оточують, хтось комусь сказав, що бачив росіян на 14-й лінії трамваю. Я відповідав: "Ну добре, навіть якщо бачили. Нам дали автомати, тож зброя є". В радянській армії непогано вчили нею користуватися, і хоча я не найкращий стрілок, але пам'ятаю, як це робити. Я собі прикинув, що якщо полізе якась ДРГ з трьох-п’яти людей, ми дамо відсіч. Якщо більше – напевно, нічого не зможемо зробити".

Фото: Лелека
На піку оборони Києва в пологовий привозили 30-35 поранених на день. Фото: "Лелека"

Зукін не хоче наводити конкретні приклади, але перераховує: в критичних ситуаціях в колективі завжди є ті, хто панікує, ті, хто діє так, як більшість, ті, хто слухається керівника. Він каже: єдине, що розумів точно, – якщо він піде з пологового, інші працівники також підуть.

"Тому вибору в мене особливо не було, – згадує Валерій Дмитрович. – Я жива людина, мені 65 років. Ви думаєте, мені не було страшно, не хотілось кудись втекти? Хотілось. Але я бачив цих солдатів, цю 72-гу бригаду. Вони ж не тікали".

Зукін намагався підтримувати бойовий дух в колективі. Щоранку починав п’ятихвилинки з гімну України та казав співробітникам, що зараз тут вони захищають не лише "Лелеку", а й Київ, і всю країну. Протягом дня отримував повідомлення від друзів та знайомих з інших країн – Іспанії, Франції, США, Канади. Вони запрошували до себе. Зукін відповідав: "Я приїду. Але не зараз, а святкувати перемогу". 

Фото: Лелека
Працювати доволось з пораненнями та травмами різної складності. Фото: Лелека

Він швидко перемикається зі спогадів на зовнішній світ. Відкриває на комп’ютері Google Chrome та друкує в рядку пошуку: "Гугл мепс", диктуючи це словосполучення вголос. Знаходить на карті Пущу-Водицю та показує:

– Лінія оборони Києва пролягала ось тут, "Лелека" поза нею. Ми були під загрозою оточення, як Буча.

– Ви тоді розуміли, що може бути оточення?

– Розумів. Але нікому про це не казав. Міркував, що робити, якщо так станеться. Думав, як ми будемо вести перемовини з росіянами. Нічого не придумав, – Зукін на три секунди замовкає, а потім продовжує трохи неочікувано. – Коли я бачив обличчя тих бійців, яких до нас привозили, я не міг їх кинути. Уявіть собі, вони були там в окопах, і тут потрапляють до нас. Тут ходять медсестри, їм надають допомогу, годують, вони лежать на білих простирадлах, пахне чистотою. Для них це було, як потрапити в інший світ. Підтвердженням того, що все ще є нормальне життя, все тримається і все повернеться.  

Єдиний план Б, який вдалося придумати: якщо надійде інформація про оточення, всі працівники "Лелеки" одразу сядуть в транспорт та поїдуть з пологового. Тому Зукін потроху відправляв звідти людей та весь час перераховував кількість машин. Настрій коливався, були хвилини відчаю. Але Зукін намагався їх відганяти. 

– Ви віруюча людина?

– Загалом ні. Але я вірю в долю. В той час всередині себе я, напевно, спирався на думку, що мені щастить по життю, і на відчуття, що врешті-решт все буде добре. 

ОБСТРІЛ З "ГРАДУ" 

11 березня навколо пологового все гупало та падало. Так багато сильних обстрілів раніше не було. День протрималися, а вночі Зукін, як завжди, пішов спати в палату. Але не міг заснути від вибухів. Тому вперше за війну спустився ночувати в підвал.

"І тут так трухонуло весь будинок, що мені здавалося, він завалиться, – згадує Валерій Дмитрович. – Я вибіг дивитися, що сталося, перерахувати людей, чи всі на місці та живі. Один пожежник був важко поранений".

Зукін показує чорно-біле відео тієї ночі. Щось схоже на сніг – то уламки снарядів "Граду", якими обстріляли пологовий. У той момент майже не було почуттів – ні страху, ні паніки. Одна думка: "По нас довбають". Лікарі та медсестри – хтось злякався, а хтось нервово сміявся. Зукін намагався жартувати навіть тоді:

"Одна з медсестер побігла в душ, коли почали стріляти, – розповідає директор. – А потім вибігла, лише обгорнута рушником. Я кажу: "Анєчка, коли б я ще тебе побачив в такому вигляді? Треба шукати приємне – ти маєш непоганий вигляд". 

Фото: Лелека
Подвір'я пологового під час обстрілів. Фото: Лелека

Навіть тоді пологовому, можна сказати, пощастило. Пораненого пожежника врятували. В будівлі лише повибивало вікна та двері. А наступного дня військові розповіли Зукіну, що по "Лелеці" гатили прицільно – знали, що там приймають поранених.

"Пізніше поліцейський розповів мені, що знайшли людину, яка передала наші координати, – каже Валерій Дмитрович. – Якийсь асоціальний тип, що їздив на велосипеді по Пущі та здавав всі об’єкти, які потім обстріляли. Платили йому 400 грн за одну точку".

Зукін дістає телефон та запитуєте: "Ви знаєте, як це робиться? Я от не знав" – маючи на увазі процес, як передають координати. Заходить в карту, ставить відмітку, показує координати та натискає "скопіювати". На тій самій карті Зукін показує: "Ось "Лелека". Ось Мощун, от Горенка – їх геть зруйнували. А ось Буча. Якщо рахувати відстань по прямій, буде шість км. От сюди вони виходили та гатили в нас з мінометів. Відстань дозволяла, бо долітає на вісім кілометрів".

Зукін за освітою – генетик. До заснування власних клінік був завідувачем ембріологічної лабораторії спочатку в Донецьку, потім в Києві. Служба в радянській армії понад 40 років тому – єдине, що пов'язувало його з військовою справою до 24 лютого. Але зараз він залюбки розповідає про те, як працює озброєння:

"Знаєте, як працюють сучасні міномети? Там є супутникова геолокація. Вони її ставлять, вводять координати – і більше взагалі нічого не треба. Комп’ютер все розраховує та гатить. Вже не треба жодних навідників, нічого робити вручну. Мені це військові пояснили".

Фото: Лелека
Рятувальники, що працювали у пологовому. Фото: Лелека

Після обстрілу "Лелеки" стало зрозуміло, що залишатися там небезпечно – "пункт вже засвічений". Протягом двох днів всі працівники, що були в пологовому, виїхали до Києва. Зукін також виїхав, а потім повернувся і провів в "Лелеці" ще два дні – на зміну його команді туди прийшов медичний батальйон "Правого сектору", треба було показати їм, де що лежить.

З "Лелеки" Зукін переїхав в "Надію". Жив у кабінеті, де й відбувається наше інтерв’ю. Біля дверей тут досі стоїть прихилений до стіни матрац, на підлозі поряд з маленьким диванчиком – наполовину повна пляшка "Боржомі".

"Коли я тут оселився, в клініці вже жили медпрацівники, – розповідає Зукін. – Вони й зараз тут живуть. Є ті, кому вже немає куди йти".

Після Пущі Київ здавався майже курортом: немає обстрілів з "Градів" та мінометів. Лише повітряні тривоги та інколи прилітають ракети. Але то таке, ракета може прилетіти будь-де.

"Єдина медична робота в "Надії" тоді та зараз – збереження ембріонів, – розповідає Валерій Дмитрович. – Ми заморозили їх на самому початку війни, але постійно треба додавати рідинний азот, а для цього – що два тижні привозити машину з ним. Я цим займався. Також ми відкрили жіночу консультацію на Печерську і тимчасове відділення "Лелеки" в п’ятому пологовому. Одразу замовили нові вікна для будівлі в Пущі. Можливо, ще рано, але ми вже їх ставимо".

70 000 ГРН ЗА ПОЛОГИ, ЩО НЕ ВІДБУЛИСЯ

В історії війни "Лелеки" є й інший бік. Це жінки, які в березні повинні були народжувати там, заплатили за це десятки тисяч гривень, але пологи були в інших місцях. Те саме стосується тих, хто оплатив програму супроводу вагітності, але не отримав цих послуг.

27 березня на фейсбук-сторінці "Лелеки" з’явився пост. В ньому адміністрація пологового писала: вагітні, що перебувають у Львові, можуть відвідувати маленький місцевий філіал пологового, ті, хто залишився в Києві, – звернутися в жіночу консультацію "Лелека" на Печерську, в Одесі працює "Надія-Одеса". Для тих, хто хоче розірвати договір, також був прописаний порядок дій, як це зробити та повернути кошти. Термінів повернення в пості немає. 

Під цим дописом – коментарі від жінок: "Я заплатила за пологи 70 000 грн. Мені народжувати за два тижні. Де ви пропонуєте брати гроші на пологи в іншому місті?"; "Згідно з договором з "Лелекою", про обставини непереборної сили та неможливість виконувати свої зобов’язання сторони мають повідомляти за 15 днів. Замість цього від "Лелеки" протягом місяця було чути лише "Ми вирішуємо це питання, чекайте", "Лелека, ви за два тижні не знайшли змоги зі мною зв’язатися. Не те, що повернути гроші".

Фото: Лелека
Спати доводилось у підвалі. Фото: Лелека

Одна з майбутніх мам, яка мала з "Лелекою" договір про супровід вагітності, розповідає:

"В мене був договір з 26 січня, я заплатила 41 000 грн. Та навіть повний скринінг першого триместру вагітності пройти не вдалося. "Лелека" перестала відповідати на дзвінки та повідомлення. Мені встигли лише зробити стандартні аналізи, коли ставили на облік. Також 17 лютого я зробила додатковий аналіз за 12 800 грн. Результати повинні були надійти за два тижні, але їх не було. Лікар, що вела мою вагітність, відповідала у вайбері, що з Пущі вивозять сервер через обстріли, а питання щодо припинення договору просто ігнорували. 11 березня вони повідомили, що не змогли зробити дослідження і результатів не буде".

Жінка не зверталася в поліцію щодо повернення коштів, але разом з групою постраждалих звернулася до адвокатів.

"Поки що, на жаль, нічого владнати не вдалося, – каже вона. – Всі постраждалі отримали повідомлення від "Лелеки", що з ними зв’яжуться до 1 червня щодо повернення коштів".  

Фото: Лелека 

Зукін не дуже хоче розмовляти про цей бік історії. Він емоційно каже: "Ніхто з тих, хто телефонував про повернення коштів, не поцікавився, як ми тут, чи не вбило нас бомбою. Мене називають мародером! Мабуть, вони думають, що я взяв їхні гроші та сиджу десь в Європі". Він продовжує: "Як я міг, перебуваючи там, забезпечити повернення коштів? Сервер не працював, гроші на банківських рахунках – обігові. Як я міг сказати евакуйованим та пораненим з Мощуна, що не буду їх годувати, тому що мені потрібно повертати кошти за пологи, що не відбулись?" Директор пологового запевняє: гроші повернуть усім. Але на це знадобиться час.

Звісно, мам, які вимушені народжувати в евакуації та повній невизначеності,  зокрема фінансовій, така відповідь не влаштовує.

НОВІ ВІКНА 

Зараз Валерій Зукін займається ремонтом "Лелеки" в Пущі-Водиці та намагається налаштувати роботу повноцінного відділення у Львові. А ще – співпрацює з волонтеркою з майже зруйнованих Горенки та Мощуна Ларисою Лещинською. За її словами, лише в Мощун повернулися близько 150 місцевих мешканців. Але їм немає де жити.

"Вони сидять у своїх погребах, натягнули тенти на подвір’ях. Місцева влада каже: "Це їхні проблеми, що вони вже повернулися, – розповідає Лариса. – Валерій Дмитрович постійно з нами на зв’язку. Ми разом думаємо, як надати людям житло та відбудувати Мощун та Горенку. Він запропонував шукати модульні будинки та встановлювати їх на подвір’ях. Займається пошуками фінансування за кордоном. Він не кинув нас, хоча міг би сказати: "Медична допомога закінчилася. Нащо мені ваша Горенка та ваш Мощун?"

Лариса розповідає: навіть коли медики поїхали з "Лелеки", вони надавали консультації телефоном. А коли повернулися наприкінці березня, зробили аптечний кіоск та організували прийом лікарів для місцевих. Прийом триває і зараз.

Фото: Лелека
Будівля пологового з розбитими вікнами. Фото: Лелека

"Лелека" відкрилася 2016 року, а початок будівництва Зукін планував на лютий 2014-го. Тоді стався спочатку Майдан, потім – анексія Криму та війна на Донбасі. Зукін тоді випадково подивився інтерв’ю з Кахою Бендукідзе. Колишній міністр економіки Грузії розповідав, як під час війни з Росією Саакашвілі закликав бізнесменів не зупиняти будівництво лікарень та пологових будинків – тому що "у країни, в якій будуються пологові, є майбутнє". 

Проста та банальна фраза, але тоді, у 2014-му, вона запала в душу Зукіну, і він продовжив будувати, незважаючи ні на що. Можливо, саме тому він замовив нові вікна в "Лелеку" одразу після відступу росіян з Київської області. Щоб бачити майбутнє крізь них. 

Пологи в підвалі. Як пологовий будинок "Лелека" зустрів війну