Зміст:
  1. Перехід в інший вимір
  2.  "Батя, ми тебе заберемо"
  3. Що не так із системою реабілітації
  4. Реабілітація за планом
  5. Від чого залежить відновлення

Олександр Баталов підірвався на міні 19 липня 2023 року. Це був його третій бойовий вихід – штурм посадки під Бахмутом. Під час того штурму Олександр втратив ногу. З 20 військових, що пішли на бойове завдання, п’ятеро загинули, всі інші отримали поранення різного ступеня важкості. Неушкодженим не вийшов ніхто. 

Дивіться нас на YouTube: пояснюємо складні речі простими словами

Зараз Олександр проходить другий курс реабілітації у центрі Recovery у Києві, вчиться ходити на протезі та планує повернутися до цивільного життя. Але є одне "але". Олександру пощастило: реабілітаційний центр для нього знайшла дружина, на кожному етапі відновлення допомагали друзі та знайомі.  

Десяткам тисяч поранених військових щастить менше – адже система реабілітації в Україні все ще влаштована хаотично, і часто вони залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Liga.net дізналась, який шлях проходять поранені до відновлення, з якими проблемами стикаються та як їх вирішують.  

Перехід в інший вимір

Олександру Баталову 39 років. До повномасштабної війни він разом із дружиною жив у Києві та працював фізичним реабілітологом. Працював на себе та за власною методикою – робив масажі, показував вправи, викладав йогу та пілатес. Після 2014 року серед його клієнтів були, зокрема, військові. З деякими з них Олександр потоваришував та підтримував контакт роками. 

Встати на ноги. Як відбувається реабілітація військових після важких поранень
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

У лютому 2023 року чоловікові зателефонували з військкомату та попросили прийти "для уточнення даних". "Звісно, я одразу зрозумів, що буде далі, – згадує Олександр. – Ми поговорили з дружиною, вона сказала: "Я знаю, що ти людина принципова, і якщо треба йти в армію, ти підеш". Ми прийняли для себе цей виклик". 

У військкоматі Олександра одразу направили на медкомісію та вже 14 лютого – на навчання. 15 травня він виїхав на фронт. 

"Ми з хлопцями їхали в Бахмут моєю машиною, – згадує військовий. – Кордон Донецької області відчувався як перехід в інший вимір. Ось ми ще їдемо розслаблені, слухаємо музику, розмовляємо – і ніби це ще цивільне життя. А ось переїздимо позначку "Донецька область", і над нами вже літають винищувачі. Одразу стало ніяково, ми зупинились та одягли на себе всю броню, яка була". 

Олександр та його побратими приїхали в Костянтинівку – там мала бути їхня база. Про цивільне життя тут вже нічого не нагадувало. Навколо постійно щось гуркотіло, Олександр бачив у вікно машини будівлі шкіл, в які ракети влучили буквально позавчора, знав, що там загинули люди. 

Якось він їхав вдвох на машині з ротним командиром. За 100 метрів від їхньої автівки в асфальт влучила ракета, потім ще одна. Вони вижили, але кожен такий випадок привчав до фатального погляду на життя: якщо снаряд влучить – нічого не врятує, а поки цього не сталося, можна не думати про це щохвилини.   

У перші дні липня на батальйон Олександра прийшло бойове розпорядження. Це означало, що вже зараз вони мають йти у свій перший бойовий вихід. 

"Ми ніби довго готувалися до цього, тренувалися, у нас було екіпірування. Але у порівнянні з реальністю всі ці підготовки здаються іграшковими", – розповідає Олександр. 

Ми сидимо в холі реабілітаційного центру Recovery в Києві. В іншому кінці коридору прибиральниця перемовляється з медсестрою про щось побутове, кукса правої ноги Олександра цілком поміщається на синій диван.

Встати на ноги. Як відбувається реабілітація військових після важких поранень
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

"Мене та ще кількох людей посадили у броньовану машину, привезли на точку, а далі ми мали перебігти в перший бліндаж, що попадеться. Зробити це треба швидко, а рухатись – чітко, навколо все літає, стріляє та вибухає". 

Бойовий вихід – це на кілька днів, тож із собою має бути запас їжі та води (а це липнева спека, води треба багато), а ще – запас у понад тисячу патронів. Все це кожен несе на собі. Коли Олександр разом із хлопцями добігли до бліндажа, десь дві години намагались відновити дихання та вгамувати серцебиття. 

"Бліндаж під час бойового виходу – це місце відпочинку, – каже Олександр. – З нього потрібно виходити на позиції. Вони обтягнуті маскувальною сіткою, треба сидіти та спостерігати, чи немає руху з боку росіян – а вони за струмком у 80 метрах, ти їх бачиш та чуєш. Треба робити все обережно, щоб тебе не побачив ворожий снайпер. Один вихід на позиції триває дві години, потім міняєшся з побратимом. І так три доби". 

Після того виходу в роті Олександра був один "двохсотий" та один важкий "трьохсотий". До середини липня загиблих було вже десять і ще понад 20 поранених. Неушкоджених залишалось 24. 

 "Батя, ми тебе заберемо"

19 липня в Олександра був третій бойовий вихід – штурм посадки. На нього пішли 20 із 24 вцілілих військових роти. 

"Ми зайшли в посадку, почали рухатися за дроном. Якщо бачили окопи – закидали їх гранатами, – згадує Олександр. – І тут я почув, що хтось підірвався. Потім ще раз, і ще. Одним із поранених був мій друг, медик роти. Я наклав йому турнікет та у якийсь момент відчув, як уламок снаряда пролетів по моєму пальцю, перебив його. Але думати про це не було часу. Я відстріляв всі 15 магазинів, що у мене були, та пішов до рюкзака, де лежали ще десять". 

Встати на ноги. Як відбувається реабілітація військових після важких поранень
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

Дорогою Олександр почув глухий звук та впав на бік. Зрозумів, що поранений, та почав аналізувати: якщо він підірвався на міні, то поряд є й інші. Треба не ворушитися. Друг наклав йому турнікет, а вже згодом розповів, що коли підняв його ногу, то побачив у сантиметрі від неї ще одну міну. Один випадковий рух – і все.  

Стрілянина навколо була шалена, здавалось, що земля перемішується з небом. Було зрозуміло, що про евакуацію найближчим часом можна навіть не мріяти. 

"Зусиллям волі я намагався залишатися спокійним. Вирішив, що зараз моє завдання – не знепритомніти, бо так більше шансів, що мене евакуюють, і я виживу, – розповідає Олександр. – Не знаю, скільки це тривало. В якийсь момент все навколо стало так сильно гуркотіти, що я подумав: "Господи, та хай вже в мене прилетить, і ці муки закінчаться". А потім почув, що йде евакуаційна бригада". 

Коли Олександра виносили з посадки, почався мінометний обстріл. Хлопці з евакуаційної бригади закинули його в окоп та сховались самі. "Біль у нозі був шалений. Але я розумів, що треба тримати контакт із хлопцями, щоб вони мене тут не кинули. Серед них був мій знайомий із першого виходу – позивний "Хімік". Я йому кажу: "Хімік, ти мене тільки тут не кидай". Він відповів: "Батя (це мій позивний), не переживай, ми тебе заберемо". Я лежав, наді мною літали дрони, і я не знав, чиї вони. Коли вирубався, спеціально лягав так, щоб нога більше боліла і не давала мені заснути". 

Серед тих хлопців був мій знайомий – позивний "Хімік". Я йому кажу: "Хімік, ти мене тільки тут не кидай". Він відповів: "Батя, не переживай, ми тебе заберемо"

До евакуації Олександр пролежав в окопі з накладеним турнікетом шість із половиною годин. Потім почув, як їде "гусениця" та зрозумів, що його вже точно заберуть. На залізній полиці у БМП, що їхала через ями та камені, відчув полегшення. Схопився за поручень, щоб не впасти з полиці, та кричав від болю та радості. 

Останнє, що Олександр пам’ятає перед наркозом у стабілізаційному пункті: лікарі сказали, що турнікет був накладений надто довго і ногу врятувати неможливо. "Я це і сам розумів, але мене це не турбувало, – каже Олександр. – Я просто сказав: "Вирубайте мене" та нарешті заснув". 

Прокинувся дорогою в інший стабілізаційний пункт. Ноги вже не було. Олександр подивився на замотану у бинти куксу та нічого не відчув. Потім були ще переїзди, і нарешті лікарня у Дніпрі. Туди друг привіз Олександру телефон, і він зміг зателефонувати дружині. А ще дізнався від побратимів, що у тій посадці 19 липня загинули п’ятеро людей, серед них – парамедик, якому Олександр накладав турнікет. Всі інші поранені. 

Встати на ноги. Як відбувається реабілітація військових після важких поранень
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

З Дніпра Олександра перевезли в Київ і почалися два тижні майже щоденних операцій. Тканини в куксі відмирали, тому лікарі кожного дня відкривали рану та відсікали зайве. Коли це нарешті закінчилось, чоловік прийшов до тями та побачив себе у дзеркалі: на нього дивився скелет, обтянутий футболкою. Він схуд на 30 кг. 

У лікарні Олександр провів десь півтора місяця – поки рана не загоїлась. Лікарі казали, що далі потрібна реабілітація, але де саме її проходити, що для цього робити – ніхто не знав. Ні лікарі, ні медрота військової частини не давали ніяких інструкцій. І Олександр разом із дружиною стали шукати їх самі. 

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь у дискусіях

Що не так із системою реабілітації

У вересні 2023 року Правозахисний центр для військовослужбовців "Принцип" презентував дослідження "Шлях пораненого". За його даними, більш ніж половина поранених стикається з однією і тією ж проблемою – їм ніхто не розповідає про можливості реабілітації. Це дуже важливий етап, від якого залежить якість подальшого життя військового. Адже якщо не почати реабілітацію вчасно та не проводити її комплексно, втрачені функції неможливо буде відновити. 

У теорії медрота військової частини мала б скеровувати шлях військового після лікування – шукати реабілітаційний центр, який підійде саме йому, та супроводжувати на всіх етапах. Але здебільшого у медроти немає ресурсів, часу та відпрацьованої системи, за якою це відбувається. Тому військові часто залишаються з цією проблемою сам на сам, а реабілітація якщо і стається, то лише завдяки близьким, що вчасно включаються у процес.  

Встати на ноги. Як відбувається реабілітація військових після важких поранень
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

"Медроти військових частин не знають, як у конкретний момент розподіляється навантаження по центрах реабілітації, де більше вільних місць та де лікарі зможуть приділити більше уваги військовому, – каже старший аналітик Правозахисного центру "Принцип" Євген Лисенко. – Процес затягується, і до того, як потрапити на реабілітацію, поранений часто проходить до семи перевалкових пунктів, де ним ніхто не займається, він просто лежить".  

Всього в Україні є 450 закладів, що мають договір із Національною службою здоров’я України (НСЗУ) про пакет реабілітаційних послуг. Але військові можуть проходити реабілітацію лише у 200 з них – там, де діє режим стаціонару, а не амбулаторний. Тобто коли військовий цілодобово перебуває в закладі, а не приходить туди на процедури на кілька годин на день.

"Військова частина має знати, де знаходиться поранений, тому за законодавством реабілітація можлива лише у стаціонарі, – пояснює Євген Лисенко. – Зараз ми разом із МОЗ шукаємо варіанти, як змінити цю норму, знайти інші методи контролю, щоб військові могли лікуватися амбулаторно. Тоді вони зможуть обирати з-поміж 450 ребцентрів, а не з-поміж 200. А ще – проходити реабілітацію у приватних закладах".

Проблема державних реабілітаційних закладів – ще й у тому, що часто вони вважаються такими лише на папері. Фактично ж там немає потрібного обладнання, достатньої кількості лікарів та реабілітологів. 

"Якщо військовий потрапляє у такий заклад, фактична реабілітація лягає на плечі близьких, – каже Євген Лисенко. – Вони шукають в інтернеті, які вправи та масажі потрібно робити, як перев’язувати. Ми знаємо про випадок, коли дружина кілька місяців пролежала з військовим у закладі, де реабілітація є лише на паперах. Допомагала йому в побуті та займалась із ним, як могла. А потім сама знайшла інший реабілітаційний заклад та домоглась від медроти військової частини направлення для переведення туди". 

У деяких випадках до реабілітації справа взагалі не доходить – навіть там, де вона точно потрібна. Після закінчення етапу лікування військовий проходить військово-лікарську комісію, яка вирішує, що робити далі. ВЛК може визнати пораненого придатним до служби – і тоді він повертається у свою військову частину, може направити на медико-соціальну експертизу (МСЕК), а може надати медичну відпустку для продовження лікування та реабілітації. 

"Зазвичай це відпустка на 30 днів, і якщо військовому ніхто не каже, як та де далі проходити реабілітацію, він просто їде додому, – розповідає медична кураторка Патронатної служби бригади "Азов" Дзвенислава Сіра. – Вдома він, скоріше за все, не буде займатися сам, і функції, які можна було б відновити, втратяться".

Якщо військовий потрапляє у такий заклад, фактична реабілітація лягає на плечі близьких

В "Азові" є своя налагоджена система щодо реабілітації та супроводу військових після поранення. Патронатна служба бригади супроводжує військових на кожному етапі – до самого відновлення. Враховує деталі кожного випадку та намагається зробити життя пораненого максимально комфортним. Так, як в ідеалі має бути в усіх підрозділах. 

"Одразу після закінчення лікування ми заохочуємо наших бійців пройти дообстеження та почати активну реабілітацію, – каже Дзвенислава. – З початку повномасштабного вторгнення співпрацюємо з двома закладами – реабілітаційним центром у Києві та санаторієм неподалік столиці. Тих, кому потрібна інтенсивна реабілітація, направляємо в реабілітаційний центр, кому більш легка – в санаторій. Там є реабілітаційні зали, обладнання, басейни, фахівці, що весь час проходять підвищення кваліфікації. Плюс ми одразу підключаємо до роботи психологів – а це дуже важливо для стабілізації емоційного стану". 

В обох закладах із пораненими азовцями займаються ветерани. Вони знають один одного, можуть підтримати, поділитися досвідом. "Військовий, у якого ампутували ногу два роки тому, може підтримати того, хто втратив кінцівку вчора, – каже Дзвенислава. – Він своїм прикладом показує, що життя на цьому не закінчується, можна знайти себе в чомусь новому. І головне – що ніхто не залишиться з цією бідою сам". 

Пояснюємо складні речі простими словами – підписуйся на наш YouTube

Реабілітація за планом

Поки Олександр Баталов лежав у лікарні після ампутації, його дружина шукала в інтернеті, що робити далі. Писала знайомим та незнайомим, шукала організації, які можуть допомогти або хоча б підказати план дій. Зрештою знайшла правовий навігатор на сайті "Принципу" – і звідти дізналась, на що має право її чоловік, які документи треба збирати та які кроки робити на шляху до відновлення. 

Встати на ноги. Як відбувається реабілітація військових після важких поранень
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

Через знайомих вийшла на реабілітаційний центр Recovery. Він спеціалізується, зокрема, на реабілітації військових після мінно-вибухових поранень, ампутацій та черепно-мозкових травм.

"Зараз мережа Recovery – це вісім центрів у шести містах, – каже керівниця всеукраїнського проєкту Recovery Світлана Гриценко. – У 2024 році ми плануємо подвоїти потужності проєкту, відкривши щонайменше вісім нових центрів. Тоді вся мережа зможе надавати допомогу до 20 000 військових щороку, але, на жаль, навіть це не покриває наявну потребу в країні".

Щоб потрапити сюди, як і в будь-який інший реабілітаційний центр, Олександру потрібно було отримати направлення з військової частини або військового шпиталю.

"Таке направлення може бути або в певний медичний заклад, або поранений може самостійно обрати центр, де бажає відновитись, і звернутися туди з довідкою, – пояснює Світлана Гриценко. – Якщо ж людина пише нам напряму, то ми це звернення передаємо на розгляд лікарні, на базі якої працює той чи інший центр Recovery". 

Олександр приїхав у київське відділення Recovery в середині вересня. У перший день його оглянув лікар, оцінив стан ноги. Чоловікові зробили аналізи та рентген і розробили подальший план реабілітації. "Мені одразу призначили процедури. Дуже багато процедур, – каже Олександр. – Для стимулювання м’язів, зняття набряку, фізіотерапію, ерготерапію – це вправи зі спеціальним дзеркалом, у відображенні якого у мене ніби є дві ноги. Це потрібно, щоб мозок не втрачав зв’язок із кінцівкою". 

Мета одного реабілітаційного курсу, що триває до 21 дня, – максимально відновити якусь втрачену функцію. Всього таких оплачуваних державою курсів реабілітації на рік може бути вісім – цю норму змінили у червні 2023 року. До того реабілітацію за рахунок держави можна було проходити лише двічі на рік. 

"Якщо це ампутація, то метою одного курсу реабілітації може бути, наприклад, підготовка до протезування, – розповідає завідувач реабілітаційного відділення Recovery Ростислав Андрусенко. – Після протезування йде другий курс, де відпрацьовуємо навички ходіння, падіння, втримання рівноваги".  

Встати на ноги. Як відбувається реабілітація військових після важких поранень
Ростислав Андрусенко (Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін)

Завданням Олександра на першому етапі реабілітації було якраз підготуватися до протезування. Це включає: відновити функціональність кінцівки, зняти набряк, загоїти післяопераційні шви – щоб вони не натиралися у протезі. Далі на нього чекала косметична операція на шві та протезування. 

Олександр почав займатися реабілітацією, як міг, ще сам у лікарні. Робив вправи, щоб відновити рухливість тазостегнового суглоба, займався практиками з йоги. Тут у Recovery він одразу взявся виконувати план, який склав для нього лікар. 

О восьмій ранку, коли фізреабілітолог тільки приходить на роботу, Олександр вже чекає під кабінетом. Далі – сніданок та тренування з вправами для верхньої та нижньої частини тіла. Після обіду – ерготерапія, тобто заняття з дзеркалом. У перервах Олександр встигає забігти на масаж спини, а після занять йде на хвойно-перлинні ванни. Все це займає час десь до третьої дня. Далі – відпочинок або прогулянки парком. 

"Одна нога в мене є, тож я навіть можу водити машину. Довелось тільки продати стару на механіці та купити іншу на автоматі, – Олександр розповідає про вільний час. – Можу зателефонувати дружині, домовитись випити кави в торговельному центрі неподалік, їду туди машиною. Це дає мені відчуття свободи. Часто приїздять друзі – сумувати взагалі немає часу". 

Підписуйтесь на розсилки LIGA.net – тільки головне у вашій пошті

Від чого залежить відновлення

Зараз Олександр виглядає спокійним та дивиться у майбутнє оптимістично. Але так було не одразу. "Тут у Recovery є психологи, але я почав працювати з такими спеціалістами одразу після поранення, – каже військовий. – У перші тижні було дуже складно. Закриваєш очі – й одразу переносишся у бойову зону. Я розумів, що з цим треба щось робити, тому знайшов центр психологічної допомоги військовим із ПТСР. У нас із психологинею було десь шість-сім зідзвонів, і це мені дуже допомогло. Тепер я ніби відділяю ті події від емоцій та можу згадувати про них спокійно. І навіть підтримую інших хлопців тут у центрі".

Встати на ноги. Як відбувається реабілітація військових після важких поранень
Фото: Сергій Ільїн та Олександр Пілюгін

Ростислав Андрусенко каже: емоційний стан сильно впливає на процес реабілітації. У Recovery бачили всяке: буває, що військовий, у якого, на перший погляд, немає психологічних травм, за кілька днів починає ходити територією та шукати розтяжки. "Військові не одразу відкриваються, але згодом розповідають про те, що пережили, – каже Ростислав. – Людина може ходити без настрою похмура, а потім сісти та розповісти. І не завжди вона розповідає це психологу. Інколи мені, інколи фізичному терапевту, з яким проводить найбільше часу". 

Людина у важкому психологічному стані не вмотивована займатися реабілітацією. Якщо змушувати, особливого результату теж не буде. Саме тому так важлива психологічна допомога – від неї залежить весь процес відновлення. 

"Складність роботи з військовими – ще й у тому, що на процес реабілітації можуть впливати зовнішні фактори, – пояснює Ростислав. – Щодня вони отримують новини від побратимів – і щодня хтось із них гине чи отримує поранення. Чоловіків кидають дружини, забирають дітей, не дозволяють спілкуватися. Все це позначається на процесі реабілітації: один-два тижні все добре, а потім щось стається, і ми отримуємо регрес на фоні погіршення емоційного стану". 

Ростислав згадує військового, що приїхав на реабілітацію після черепно-мозкової травми. Він мав думки скоротити собі віку, але фізично не міг зробити це сам, просив допомогти батьків. "Він провів у нас близько двох місяців, поспілкувався з іншими військовими з такими травмами та поступово зрозумів, що життя не закінчилось. Відновитися важко, але можливо, – розповідає Ростислав. – Бачив його минулого тижня, він посміхався. Сподіваюсь, після Нового року повернеться до нас на продовження реабілітації". 

Є пацієнти, які навіть після важкої травми ніби починають нове життя. Андрусенко згадує військового з ампутованою ногою, який після реабілітації брав участь у змаганнях із греблі, а потім став учасником команди, що встановила світовий рекорд із перетягування вантажівок. 

"До речі, адаптований спорт дуже допомагає у реабілітації та покращенні психологічного стану, – каже Ростислав Андрусенко. – Зараз на базі нашої лікарні збирається команда з гольфу, недавно до нас приїздили представники Ігор нескорених та запрошували пацієнтів до себе на тренування. Був Андрій Шевченко, який також запросив на матч нашого пацієнта Ростислава, і він поїхав".

Олександру Баталову подобається бути весь час зайнятим, будувати плани, шукати плюси у своєму новому житті. "Сюди у Recovery до нас приїздив міністр спорту, різні спортсмени, телеведучі, музиканти. Здається, це дрібниці, але це дійсно підіймає дух пораненим, – каже військовий. – Ти не лише проходиш фізичну реабілітацію, ти ще й живеш соціальним життям, тобі постійно нагадують, що життя продовжується. Ти не концентруєшся лише на своїй інвалідності та відчуваєш себе людиною". 

Зараз Олександр проходить вже другий етап реабілітації. Він отримав протез і тепер вчиться ходити, падати та тримати баланс із ним. Відчувати його як частину свого тіла. 

"Я хочу навчитися ходити та вже пробувати повертатися до своєї роботи – працювати масажистом, як і працював раніше, – каже Олександр. – Я хочу повернутися до повноцінного життя, бачити навколо здорових людей, щоб і самому стати здоровим. Якщо тоді у посадці я зміг не втратити свідомість та свідомо обрав життя – то треба ж жити". 

Читайте також