Конфлікт цінностей та поділ України: кейс Алхім

Цінності проявляються не лише у вчинках. Достатньо секунди закочування очей, щоб показати свою позицію та світогляд. Коли блогерка Анна Алхім не захотіла заспівати українською на хрестинах, частина суспільства відчула це як особисту зневагу. Інша — як прикольний жарт.

Але за цим випадком стоїть значно глибша проблема: незавершена деколонізація, конфлікт світоглядів, відсутність ціннісного консенсусу в країні, що живе 11-й рік війни.

Що сталося?

Блогерка Анна Алхім опинилася в центрі скандалу через демонстративну відмову співати українською, проросійські висловлювання, публікації російського контенту. На це відреагували інші інфлюенсери і громадянське суспільство.

Скандал не був першим, але став наймасштабнішим для блогерки. Критику вчинків Алхім висловила інша блогерка Олена Мандзюк, активіст Сергій Стерненко, ветеран Олександр Терен та інші. На захист Алхім стали її підписники та деякі блогери (Соня Морозюк, Санта Дімопулос). 8 травня сторінку Алхім в інстаграмі вчергове видалили, сама вона виїхала з України.

Конфлікт Алхім – конфлікт цінностей українців

Цей конфлікт – не про спів, конкретну блогерку й навіть не про мову. Це – глибинний конфлікт цінностей.

Він про те, як сильно українське суспільство змінилось після 24 лютого 2022 року, про дійсно велику прірву у пріоритетах та світоглядах людей.

Це історія про дві частини українського суспільства, які сьогодні живуть в одному будинку/місті, але існують у різних реальностях та інформаційних бульбашках.

З одного боку – волонтери, громадянське суспільство, військові, письменники, для яких мова, культура й інформаційна гігієна – питання виживання. Для них будь-яке споживання російського контенту вже не "особиста справа", а підтримка реального фізичного агресора.

Адже за кожне прослуховування на Apple Music, Spotify, перегляд YouTube росіянам надходять гроші. А російські артисти – часто офіційні інструменти пропаганди та підтримки режиму. Окрім цього, споживання росконтенту – це ще і ментальне долучення до російського, що призводить до впливу пропаганди РФ.

Але є й інша частина українців. Вони не підтримують російську армію, не хочуть поразки України, але водночас не бачать проблеми в тому, щоб співати пісні Басти, вмикати дітям російські мультики чи постити меми російською.

Таких людей – багато. Серед них – Анна Алхім, тисячі її підписників. І, будьмо чесні, багато людей в Україні загалом. У київських садочках, наприклад, 20% дітей погано розуміють українську (дослідження ГО "Спільномова"). Це означає, що вдома вони чули переважно російську. А отже, їхні батьки свідомо чи ні – обирають російське.

Ось тут – головний виклик.

Обидві ці групи людей живуть поряд. Це не умовна "Східна і Західна Україна" – це сусіди в одному будинку, батьки в одному класі, родичі за одним столом.

Це не дискусія про стилі спілкування. Це битва реальної ситуації з цінностями, світоглядами і звичками. І саме це робить конфлікт гострим та болючим.

Чи поділене українське суспільство сьогодні? Глобально – ні. Ми всі хочемо перемоги України, поразки Росії, безпеки та миру близьким, гідного ставлення та якісних умов життя. Ми об’єднанні головними цілями. Але розуміння шляху до цілей у людей різне. Також різні стартові позиції, поточні умови і розуміння стратегічних речей загалом.

Але головне залишається однаковим для всіх: хочемо ми цього чи ні, а ми зараз маємо частину суспільства, яка розмовляє російською і слухає російську музику. І вони не готові відмовлятись від цього. Російська машина пропаганди лише посилює ці процеси.

Як діяти?

Боротьба триває не лише на фронті, а й у сторіз інстаграму, TikTok дітей, виборі мови, музиці в телефоні і навіть закочуванні очей на хрестинах. Конфлікт громадянського суспільства з Алхім – конфлікт за те, якою буде українська ідентичність після війни. І чи буде вона взагалі.

Нам не варто мріяти про "примирення" чи "компроміс" сам собою. Гібридна війна ведеться не лише ракетами, а й через музику, мову, жарти й звички.

Якщо українці досі споживають російський контент — це не їхня "особиста справа". Це спільна проблема.

Адже вона перетворюється у кошти і ракети на наші голови. Вона не вирішується роками та силами виключно громадянського суспільства і базових вправ влади. Потрібна ґрунтовніша робота:

1. Унеможливлення вільного доступу до російської культурної і мовної пропаганди в інтернеті. Держава має відшукати інструменти, як обмежити російську музику, блогерів, відео в інтернеті. Це не про цензуру, а про виживання. Людина з важкими формами діабету чи раку може обрати ліки та обмеження або ж смерть. Російський контент (частина якого – російська мова) – це як діабет, ракові пухлини та інші важкі хвороби разом взяті. Вони потребують складних і непопулярних рішень, але це стратегічні рішення для порятунку країни. Приклад ВКонтакті показав, що такі обмеження йдуть на користь.
2. Інвестиції в контент. Популяризація українського потребує контенту для всіх вікових груп, а контент – досить дорога річ. І тут вже завдання держави, бізнесу та партнерів України – інвестувати україномовну музику, кіно, блоги, медіа.
3. Етика суспільного тиску та критики. Критика Анни Алхім, яка спочатку була досить конструктивною, згодом переросла у хвилю нерозбірливого хейту. З погрозами, відповідною лексикою та абсолютно неконструктивними думками. Суспільний тиск потрібен завжди, але у межах етики та закону. Чи болить нам всім питання поваги до України? Дуже! Але чи допоможемо ми грубим хейтом Україні? Ні. Тому тут важливо зберігати холодну голову і конструктив у висловлюваннях.
4. Тиснути на бренди. Монетизація блогів відбувається завдяки рекламі. Тож, якщо блогер висловлює підтримку російській владі, музиці та культурі, головний інструмент впливу на нього – тиск на тих, хто купує рекламу. Так, як ми вимагаємо у міжнародного бізнесу не співпрацювати з РФ, маємо тиснути і на український – не підтримувати блогерів, які транслюють проросійські цінності.

Як зі всім цим бути?

Мовне питання у 2025 році в Україні — маркер переходу від пострадянської гнучкості до дорослої ціннісної визначеності. Конфлікт, що розгорівся довкола Анни Алхім, — це прояв культурного розламу. І водночас – тест на межу допустимого в умовах війни.

У цьому кейсі важливо розуміти: публічність = відповідальність. І навіть якщо ви не є політиком чи журналістом, ваша медійна вага формує уявлення про норму.

Суспільство змінилось. Більше не працює нейтральність. "Я не в політиці" більше не є виправданням. Публічність стала полем відповідальності. Мова — тестом на приналежність.

Насправді ми не сваримось через українську. Ми сваримось через те, що не всі проживають війну однаково. Не всі зрозуміли, що мова — це не декорація, а позиція. А ще – це інструмент. Якою мовою розмовляють українці – така сторона отримує більше можливостей для перемоги.

І хоч із питанням музики, мови і культури на стратегічному рівні все зрозуміло (жодної російської, якщо хочемо вижити і перемогти!), також важливо чесно і чітко розуміти реальність: частина українського суспільства розмовляє російською і слухає Басту. І тут недостатньо публічної критики чи вмовлянь, це значно глибша проблема ідентичності, знань та цінностей. Яка потребує багаторічної роботи у вигляді обмежень російського, пропонування якісного українського, пояснень та діалогу.

Анна Алхім не склала тест на мову. Але тепер вже завдання суспільства – скласти тест і на захист українського, і на внутрішній дорослий діалог.