"Великий кийок" повертається: чому і як Трамп реанімує "доктрину Монро"

Хоча розмови про Нобелівську премію миру так і залишилися розмовами, за часів першої каденції Дональда Трампа трапилися два виняткові моменти – 7 квітня 2017 року та 18 квітня 2018 року, – коли навіть зазвичай непримиренна CNN утримувалася від критики. Ці дати ознаменували удари по сирійській інфраструктурі (спочатку по авіабазі Еш-Шайрат, а згодом спільно з союзниками по об’єктах у Дамаску й Хомсі) як відплату за використання хімічної зброї, що стало жорсткою реалізацією тих самих "червоних ліній", про які попереджав Барак Обама, але які на практиці виявилися не дорожчими за папір Будапештського меморандуму.

Показово, що ці демонстрації сили викликали майже піднесену реакцію навіть у ліберальної преси, закріпивши модель поведінки, яку ми згодом бачили й на іранському треку: гучні, ефектні, але часто непрактичні з військового погляду кроки, що демонструють головний принцип трампівської дипломатії – перетворення зовнішньої політики на інструмент обслуговування внутрішнього рейтингу.

І що ж ми бачимо зараз? Так само, як і тоді, народ об’єднався довкола Трампа на фоні успіху у Венесуелі, а ліберальна преса... що ж, як у старій приказці – "мовчить, а отже, благоденствує".

Та все ж атака на Каракас і вивезення Мадуро до Нью-Йорка вже виглядає як прелюдія – прелюдія до нового етапу американської зовнішньої політики, який насправді з різним успіхом триває вже 200 років.

Не перший і не останній

Щоб зрозуміти глибинні корені такого підходу, варто відмотати історію до 2 грудня 1823 року, коли п'ятий президент США Джеймс Монро у своєму посланні до Конгресу окреслив правила гри, що на століття визначили архітектуру американської безпеки. Хоча інтелектуальним батьком цієї концепції був прагматичний держсекретар Джон Квінсі Адамс, світ запам'ятав її саме як "Доктрину Монро" – перший ультимативний поділ планети на чіткі сфери впливу.

Меседж був кристально зрозумілим: Старий Світ остаточно втрачає право на втручання у справи Нового, будь-які спроби європейських монархій відновити колоніальний контроль в Америках розцінюватимуться як пряма агресія проти Сполучених Штатів, а Вашингтон натомість зобов'язується ігнорувати європейські чвари.

Ця декларація стала не стільки актом ізоляціонізму, скільки першою заявкою на безумовну регіональну гегемонію, проголосивши Західну півкулю "заповідником" американських інтересів, – ідеологема, яка напрочуд органічно резонує з нинішнім курсом на протекціонізм та національний егоїзм.

Проте не Монро єдиним славиться плеяда президентів з активною зовнішньою політикою. Згадаймо того ж Теодора Рузвельта, також вельми відомого своїм нахрапистим і подекуди агресивним ставленням до Карибського басейну. Війна проти Іспанії у 1898 році – у якій сам Тедді взяв безпосередню участь як командир ескадрону кавалеристів-волонтерів "Мужні вершники" (Rough Riders) – стала чудовим виразником політичних інтересів, а от "довгий долар" був чудовим показником економічної вседосяжності Америки. А вже у своїх програмних заявах, до речі, Рузвельт дав пас поточній стратегії Національної безпеки: Тедді неодноразово казав, що хоче бачити "стабільних, впорядкованих та квітучих" сусідів США, а поточна стратегія прагне до "достатньо стабільного та добре керованого" регіону Латинської Америки.

Протягом усього XX століття "заповіт" Монро трактувався господарями Білого дому вже не як щит від європейців, а як ліцензія на безроздільне панування у власній геополітичній вотчині. Від "Великого кийка" Теодора Рузвельта естафету перехопили лідери епохи холодної війни, для яких Латинська Америка стала головним полігоном боротьби з "червоною загрозою" будь-якими методами.

Річард Ніксон, керуючись цинічним прагматизмом, не вагаючись, санкціонував повалення Альєнде в Чилі, перетворивши країну на лабораторію неолібералізму під дулами автоматів. Рональд Рейган, піднявши градус ідеологічного протистояння, відповів на виклики в регіоні вторгненням у крихітну Гренаду та спонсоруванням "контрас" у Нікарагуа, демонструючи, що для Вашингтона не існує занадто дрібних загроз. Завершив це століття інтервенцій Джордж Буш-старший, чия операція в Панамі проти вчорашнього союзника Норьєги довела, що навіть закінчення холодної війни не скасовує старого правила: лояльність південних сусідів є для США не питанням дипломатії, а питанням національної безпеки, яке вирішується силою, коли інші аргументи вичерпано.

Маркетинг, ретуш і трохи лінгвістики

То що ж чекає регіон – і цілий світ – з проголошенням цієї нової політики поточної адміністрації?

Насправді, якщо зняти "каракаський маркетинг" і всю ту інформаційну ретуш, яку намагаються нанести наразі в команді Трампа, стає очевидним, що сутнісно це справді буде старий добрий американський exceptionalism – Америка має виключне право робити все, що захоче, в цьому конкретному регіоні. Чому вона має право? Бо вона Америка, і орел її свободи має не тільки розкинути крила від океану до океану, а ще й упертися пазурами в холодні береги Антарктиди, а головою підперти Північний Льодовитий океан (це майже пряма цитата одного з проповідників ще з часів зародження американської нації).

Тому – так, Венесуела явно була не останньою. Погрози щодо Гренландії явно тепер працюватимуть краще. Мексика зараз точно має планувати якусь "спільну війну з картелями", як робила це в часи Рейгана, – інакше ніхто особливо питати не буде. А от що робити Колумбії – питання досі відкрите: Трамп досі не до кінця прописав власний прайсліст, тому в неї ще буде шанс поторгуватися в позитивний для себе бік.

А щодо інших, то їх у регіоні не чекають. Тому якщо країни Латинської Америки хочуть бачити в себе не американські спецпідрозділи, а американські інвестиції – варто швидше прощатися з телевежами Huawei та Інститутами Конфуція.

Бажано ще й з російськими найманцями – бач, танкерів багато в морі, можна всіх і вивезти.