Іранський розлом: екзистенціальна криза шиїтсько-джафаритського проєкту

Колонка написана для Haqqin.az, переклад з відома і дозволу редакції

Іран переживає один із найкритичніших і найхаотичніших періодів своєї новітньої історії.

Вулиці Тегерана і десятків інших міст стали ареною масового гніву і соціального вибуху, яки охопили практично всю країну. Сукупність чинників – травма воєнної поразки в червні 2025 року, руйнування ключових елементів ядерної інфраструктури та глибокий економічний параліч – сформувала для ісламської республіки реальну екзистенціальну загрозу.

Головним тригером нинішньої політичної турбулентності стала проведена Ізраїлем і Сполученими Штатами в червні 2025 року операція Rising Lion. 12-денний конфлікт зруйнував базові уявлення режиму про власну "стратегічну глибину" та здатність до стримування.

Військова поразка стала кінцем міфу про режим як про "силу-захисницю", який десятиліттями транслювали як внутрішній аудиторії, так і регіональним союзникам. Цей удар став переломним моментом, за яким настала втрата стратегічної ініціативи.

Економічний вимір кризи лише посилив ефект військової поразки. Падіння курсу ріала до рівня близько 1,46 млн за долар, а також фактичне відновлення санкційного режиму Ради Безпеки ООН поставили значну частину населення Ірану в режим виживання та підірвали останні фінансові джерела режиму, позбавивши його можливості стабілізувати ситуацію шляхом перерозподілу ресурсів.

Але не менш значущою, ніж економічний колапс, стала глибока ментальна трансформація іранського суспільства.

Дослідження незалежних центрів, включно з аналітичною платформою GAMAAN, що базується в Нідерландах, фіксують прискорену секуляризацію міської еліти, насамперед у Тегерані. Експерти розцінюють ці процеси як свідчення системного провалу 47-річного шиїтсько-джафаритського проєкту на рівні суспільної свідомості та ідентичності.

Водночас аналітики звертають увагу на ключову вразливість можливого сценарію зміни влади – відсутність консолідованої альтернативи всередині опозиції. Наразі найпомітнішою фігурою в обговореннях "після режиму" залишається син поваленого шаха, принц Реза Пахлаві. Гасла на його підтримку, які лунають на вулицях і активно транслюються закордонними  медіа, вказують на те, що він користується підтримкою не тільки іранської діаспори, а й частини перського населення всередині країни.

Водночас авторитетні іраністи, включно з Голлі Дагрес і Азаде Моавені, сумніваються в тому, що популярність Пахлаві серед персів автоматично перетворює його на безумовного національного лідера. Попри прагнення принца позиціювати себе як "модератора перехідного періоду", у багатонаціональному Ірані зберігаються побоювання, пов'язані з можливою реставрацією в Тегерані авторитарної моделі.

На цьому тлі окремі іранські аналітики, включно з Валі Насра, звертають увагу на сигнали паніки у верхніх ешелонах влади. Повідомлення розвідувальних джерел про можливу підготовку верховного лідера Алі Хаменеї і його сина Моджтаби до втечі в Росію, незалежно від ступеня правдивості цієї інформації, відображають нервозність усередині режиму. Наср не виключає, що вирішальну роль у майбутньому країни може відіграти Корпус вартових ісламської революції (КВІР). За його оцінкою, КВІР, бувши "останнім бастіоном" системи, здатний спробувати нав'язати модель неідеологічної військової влади, вступивши з метою збереження контролю в прагматичний діалог з адміністрацією Дональда Трампа. У такому сценарії КВІР, відтіснивши духовенство, може спробувати позиціювати себе як світську силу, що гарантує територіальну цілісність Ірану.

Для Туреччини те, що відбувається в Ірані, має насамперед прикладний вимір безпеки. Анкара меншою мірою стурбована ідеологічним майбутнім Ірану і більшою – ризиками дестабілізації, які можуть перекинутися через кордон. Найнебезпечнішим сценарієм у Туреччині вважають можливість переростання заворушень у курдонаселених районах в організований сепаратизм під керівництвом PJAK – іранського крила Робітничої партії Курдистану.

8 січня турецька розвідка передала Тегерану інформацію про бойовиків РПК, які намагалися проникнути на іранську територію з півночі Іраку, що підкреслює пріоритет Анкари в ослабленні курдського чинника.

Додаткові побоювання Туреччини пов'язані з питаннями прикордонної безпеки, потенційною хвилею біженців і стабільністю енергетичних маршрутів. Особливе значення має і доля споріднених тюркських етнічних груп в Ірані – азербайджанців, туркменів і кашкаїв. Депутат парламенту Південного Азербайджану в еміграції, політолог Мехмет Муштак заявив в інтерв'ю, що підтримка протестів супроводжується серйозною тривогою.

За його словами, багаторічні репресії змусили всі структури, здатні консолідувати азербайджанське населення, покинути країну, тоді як влада фактично закривала очі на посилення PJAK. Муштак попереджає: в умовах ослаблення центральної влади і прискореного розпаду керованості PJAK може вдатися до насильства і терактів проти азербайджанців, що пояснює обережний підхід Анкари до іранської кризи.

У підсумку більшість іранських і регіональних експертів сходиться на думці, що ісламська республіка перебуває в найуразливішій точці за всю історію свого існування.

Для іранського суспільства 2026 рік може стати не тільки рубежем падіння колишньої системи, а й початком тривалого і непередбачуваного перехідного періоду.

Водночас головне питання – який саме Іран виникне після завершення кризи – залишається відкритим, і на нього сьогодні не може дати впевнену відповідь жоден з учасників цієї драми.